ДНК сучасних жителів Середземномор'я розповіла про переміщення їх далеких предків з Близького Сходу

mia для розділу новини / 07.08.2014 / Джерело
Згідно з генетичними даними, люди з Близького Сходу мігрували до Анатолії (сучасна Туреччина), після чого швидко звернули на захід через Грецькі острови та Сицилію, та взяли шлях на північ, в центр континенту.

Рухаючись «короткими перебіжками» з острова на острів через північне Середземномор'я, неолітичні люди змогли швидко поширити землеробство в південній Європі близько 9 тисяч років тому, припускає нове генетичне дослідження.

Землеробство та скотарство були винайдені людьми близько 12 тисяч років тому на Близькому Сході. Згодом, після того як землероби мігрували в Європу та інші частини світу, агрокультура швидко замінила більш мобільний спосіб життя мисливців-збирачів — трапилось те, що потім було названо «неолітичною революцією».

«Винахід агрокультури створив можливість популяційного росту, і цей ріст спрямував людей до виходу на нові горизонти», — розповідає Джордж Стаматоянопулос, генетик з Вашингтонського університету. У новому дослідженні Стаматоянопулос та його колеги проаналізували ДНК представників сучасних середземноморських народів, щоб реконструювати шляхи міграції їх древніх предків.

Згідно з генетичними даними, люди з Близького Сходу мігрували до Анатолії (сучасна Туреччина), після чого швидко звернули на захід через Грецькі острови та Сицилію, та взяли шлях на північ, в центр континенту. «Гени перетікали з Близького Сходу до Анатолії, і з Анатолії на острови, — розповідає Стаматоянопулос. — Те, як добре гени віддзеркалюють географію, дійсно вражає».

Дослідники каталогізували та порівняли більше 75 тисяч дрібних генетичних відмінностей — так званих однонуклеотидних поліморфізмів, або SNP (англ. Single nucleotide polymorphism) — виділених у тисяч людей. Вони зосередились на людях, які сьогодні живуть в 32 різних місцях по всьому Середземномор'ю, від Ємену і Палестини до Марокко, Італії та Іспанії, а також кількох невеликих острівних популяцій в Греції, щоб виявити закономірності у ДНК різних популяцій.

Визначивши які SNP (генетики називають їх «сніпами») являються спільними для представників конкретних популяцій, можна реконструювати те, як вони пов'язані між собою. Люди, які сьогодні живуть в центральній Туреччині, наприклад, мають спільні SNP із сицилійцями та палестинцями, але сицилійці та палестинці мають мутації, які не являються спільними для цих двох популяцій. Це говорить про те, що ці люди мають спільне анатолійське коріння, але їх популяції не сильно контактували з тих часів.

Нові дані вказують на те, що люди, які сьогодні живуть навколо Середземного моря, мають спільних предків в Анатолії. Але потім гени розходяться: через Грецькі острови, такі як Крит та архіпелаг Додеканес, утворюючи свого роду генетичний міст з іншими частинами Греції, Сицилією, Італією, і на північ, до Європи. У Південному Середземномор'ї генетичні відмінності сучасних єгиптян, лівійців, тунісців і марокканців утворюють окрему генетичну гілку.

Ці два окремі шляхи міграції дозволяють припустити, що після того, як популяції розійшлись на північ і південь від Анатолії, великих генетичних перемішувань вже не було. Море допомагало мігрувати в північну частину Середземномор'я, де люди рухались від острова до острова по воді, поширюючись на захід. Втім, за словами Стаматоянопулоса, між північним і південним Середземномор'ям обмін генами був незначний, оскільки море служило бар'єром.

Проте, за словами археолога Хелени Доусон, яка проводила розкопки неолітичних стоянок на островах Середземного моря, ці популяції, можливо, не були повністю ізольованими. Існують свідоцтва контактів, які здійснювались через Середземне море: наприклад, в неолітичних поселеннях в Тунісі археологи знайшли леза, виготовлені з вулканічного скла, яке походить з ізольованих островів поблизу Сицилії. «Могли існувати різні зв’язки через Середземне море, які не залишили сліди у генах, — розповідає вона. — Можливо, ніякого генетичного перемішування не було, але контакти були безумовно... Море не являло собою нездоланну перепону».

Результати нового дослідження базуються виключно на генетичних зразках сучасних людей, які живуть в регіонах навколо Середземномор'я. Понтус Скоглунд, генетик з Гарвардської медичної школи, вважає, що для того, аби підтвердити, що ці люди точно представляють тих, хто жив там 9 тисяч і більше років тому, потрібно більше даних. В ідеалі, дослідники можуть порівняти стародавню ДНК, виділену з кісток неолітичних поселенців, з ДНК сучасних популяцій. «Завжди важко робити висновки на основі сучасної ДНК, — попереджає Скоглунд. — Сучасні генетичні послідовності не обов'язково репрезентативні для послідовностей древніх людей».

Крім того, зазначає Доусон, географічний розподіл людей, задіяних у дослідженні, можливо, має «перекіс» в сторону Греції, натомість не враховуючи інші можливі маршрути, зокрема можливість того, що ранні мігранти рухались уздовж Адріатичного узбережжя — сучасні Албанія і Хорватія, — а потім перемістились на південь, до Італії. «Я не думаю, що був всього один маршрут, — сказала вона. — Я знаю, всіх зразків не взяти, але було б добре мати їх більше вздовж Адріатики».

Незалежно від точних маршрутів, древні землероби мігрували на захід. На своєму шляху вони створювали поселення та займались сільським господарством, що, ймовірно, допомагало їм швидше поширювати свій спосіб життя.

Археологи оцінили швидкість поширення агрикультури через землі Центральної та Північної Європи — близько півмилі щороку. Ціле тисячоліття зайняло переміщення від Балкан до Німеччини. Але, за словами Стаматоянопулоса, радіовуглецеве датування стоянок навколо Середземного моря показує, що, завдяки переміщенню землеробів з острова на острів, сільське господарство зробило різкий ривок з Італії і аж до Португалії всього за шість поколінь.