Читаючи про Александра Гюстава Ейфеля та його знамениту вежу, якій торік виповнилось 125, можна помітити парадокс: як так вийшло, що така смілива, красива, обурлива — у 1889 році вежа обурила багатьох — споруда була побудована таким непримітним чоловіком?
Сам Ейфель дає, принаймні, частину відповіді: його вежа, казав він, була продиктована вітром.
В цій людині не було ні краплини романтики. Незліченні пари молодят стояли на вершині його 300-метрової вежі, споглядаючи Париж і вглядаючись у маленький кабінет, де в останні роки, після того як він був змушений припинити будівництво, Ейфель займався проведенням метеорологічних спостережень.
Сам він був нещасний в коханні. Після шести невдалих залицянь, він, нарешті, попросив свою мати знайти йому гідну наречену; під цим він мав на увазі «гарну господиню, яка не буде забагато до мене приставати, яка буде зраджувати мені якомога менше, і яка дасть мені нормальних здорових дітей». В цій заяві багато матеріалу для психіатра, особливо враховуючи форму шедевра Густава, але не так багато романтики.
Бізнесмен та інженер до мозку кісток, Ейфель вже зробив собі ім'я як будівельник залізничних мостів та станцій, коли організатори Всесвітньої виставки 1889 року у Парижі задумали встановити пам'ятник над Марсовим полем.
Помічник Ейфеля зробив ескіз — сам Ейфель малював погано. На ескізі була вежа, яка нагадувала чи то пілон залізничного віадуку, чи то нафтову вишку. І тут в історії з’явився вітер.
Мета, зазначена у контракті Ейфеля, полягала в тому, щоб побудувати найвищу у світі споруду, висота якої мала становити 300 метрів. Завдання було в тому, щоб не дати вітру її зруйнувати. Адже у 1879 році шторм вже повалив залізничний міст в Шотландії, потопивши поїзд та 75 пасажирів у Ферт-оф-Тей.
Рішення Ейфеля складалось з двох частин. По-перше, мереживна конструкція його вежі не дасть вітру тиснути на неї. Ейфелева вежа, в якомусь сенсі, легша за повітря: все це зварене залізо важить менше, ніж стовп повітря, який його оточує. А по-друге, вигини вежі, конічна форма самої споруди мали благополучно направити вітрове навантаження і вагу вежі на землю.
Іншими словами, красою вежа завдячує інженерним розрахункам. Це було нове бачення краси, провісник модерністського принципу «форма слідує за функцією», але у 1889 році паризька інтелігенція була шокована.
Відомий письменник-новеліст Гі де Мопассан пізніше розповідав, що був змушений залишити Францію, так сильно дратувала його вежа.
Впродовж перших десятиліть вежа, яка була побудована як тимчасовий атракціон Всесвітньої виставки, дивом уникала знесення. Але навіть сьогодні, коли ви повертаєте за ріг у Парижі і вежа з’являється в полі зору, вона виглядає такою ж вражаючою. Париж немислимий без неї.
