Як стримували Росію: минуле і сьогодення

mia для розділу статті / 20.03.2014, 17:05 / Джерело
Солдат на російському бронетранспортері в районі міста Бахчисарай, Україна, 28 лютого 2014 року.

«У нас є всі підстави вважати, що горезвісна політика стримування Росії, яка проводилась і в XVIII, і в XIX, і в ХХ столітті, триває й сьогодні», — сказав у промові з приводу приєднання Криму Володимир Путін. Президент РФ використав точне слово: триста років Росія здійснювала експансію, а Захід її стримував.

Європейські держави, перш за все Британія і Франція, теж створювали імперії. Але вони завойовували далекі, заморські, з точки зору тодішніх європейців нічийні землі, куди несли світло цивілізації. Сьогодні ми дивимось на колоніалізм інакше, але сучасники бачили ситуацію саме так.

В Європі кордони в основному сформувались до XVI століття. Перехід з рук в руки кількох сотень квадратних кілометрів території або прикордонної фортеці розглядались як грандіозна подія. Росія ж рухалась на захід немов паровий каток, відтинаючи цілі країни: Прибалтику, Польщу, Фінляндію. У XVIII столітті кордон відсунувся на тисячу з гаком кілометрів.

Мали честь розпочати

Північну війну зі Швецією та всі численні російсько-турецькі війни, крім однієї, Росія «мала честь розпочати». На російську землю, крім Гітлера, за останні три сторіччя ніхто замаху не робив.

Інтервенція 1918-1920 років була викликана одностороннім виходом Росії зі світової війни, який Антанта розцінювала як зраду союзників. При цьому інтервенти вирішували власні задачі, діяли на околицях країни і вельми обмеженими силами, без ясної мети.

Задача зміни режиму публічно ставилась єдиний раз: в листі французького прем'єра Жоржа Клемансо командувачу Салонікського фронту генералу д'Еспере від 27 жовтня 1918 року, причому той відразу відповів, що вважає її нездійсненною.

Британський прем'єр Девід Ллойд-Джордж в Палаті общин висловлював сумнів у доцільності підтримки Колчака і Денікіна. Командувач американським експедиційним корпусом на Далекому Сході генерал Гревс публічно заявляв, що не розуміє, що він і його хлопці роблять в Росії.

Наполеон не планував завоювати Росію і керувати нею з Парижу, а хотів послабити її, щоб не втручалась в європейську політику, за його власними словами, «заколотити вікно, яке прорубав їх цар Петро». На початку війни він думав зайняти недавно приєднані до Росії частину Польщі, Литву і Білорусь, створити там союзну Франції державу, і далі не йти.

Один час Корсиканець дуже старався подружитись із Олександром I, вважаючи того єдиним правителем, з яким можна поділити світ на двох, обіцяв Росії Румунію, Болгарію, всю Туреччину, крім Константинополя, Персію і розділ Індії. Олександр наполегливо бажав грати важливу роль саме в Європі, Наполеон не розумів, заради чого партнер на кожному кроці ставить йому палки в колеса через якісь нікчемні німецькі князівства, коли йому пропонують половину Азії.

Нездійснені мрії

На думку ряду істориків, Петро I довгі роки плекав у душі «німецьку ідею»: зробити роздроблену і слабку у військовому відношенні північну Німеччину частиною або протекторатом своєї імперії, одним махом отримати цивілізованих підданих, раз не виходить зробити росіян європейцями. Німецьке населення Ліфляндії і Естляндії в Петербурзі напівжартома-напівсерйозно називали «трофейними німцями».

Замість того, щоб після Полтави завершити війну висадкою десанту під Стокгольмом або наступом через Фінляндію, Петро послав армію вибивати шведів з фортець на південному узбережжі Балтики і, за словами Василя Ключевського, «втягнувся в придворні чвари і дрібні династичні інтереси німецького світу, розмінявши головну задачу на мекленбурзькі, саксонські і датські дрібниці».

Дочку Анну і двох племінниць цар видав заміж за німецьких князів, а всередині країни робив усе, щоб німці-лютерани почувались комфортніше, ніж росіяни. І столицю з «азіатської» Москви, як вважають дослідники, переніс, в тому числі, і з цією метою. Зазвичай столицю на окраїні країни не розміщують. Чи не бачив Петро свій «парадиз» майбутнім центром якоїсь більш великої держави?

У Семирічну війну 1756-1763 років, у якій Франція і Австрія бились проти Британії та Пруссії, Росія вступила, не маючи реальних інтересів і причин. При дворі довго вирішували, на чиєму боці воювати, але в тому, що воювати потрібно, не сумнівались: ми велика держава, без нас не розберуться!

В ході тієї війни російська армія увійшла до Берліна, де бюргери боязко дивувались «степовому війську» — козакам і калмикам, а Східну Пруссію контролювала близько року, встигнувши привести населення до присяги «кайзерін Єлисавет». Через 200 років про це згадає Сталін.

Петра III, який повернув Східну Пруссію королю Фрідріху, ославили дурником і згодом порівнювали його вчинок з передачею Криму Україні Микитою Хрущовим. Але він зробив це не просто так, а в обмін на пропуск російської армії через прусську територію для відвоювання у Данії його родового Голштинського герцогства. Якби не вбивство імператора, світ побачив би російські володіння на самому заході Європи, біля основи Ютландського півострова, де сьогодні пролягає стратегічно важливий Кільський канал.

При Катерині народився грандіозний «південний проект», з якого, на відміну від «німецького», таємниці не робилось: знищити Османську імперію і поставити хрест над Святою Софією. Підносилось це, зрозуміло, як відновлення історичної справедливості, оскільки турки, в свою чергу, в 1453 році перетворили знаменитий храм на мечеть.

Свого другого онука Катерина нарекла поширеним серед візантійських базилевсів ім'ям Костянтин, і не приховувала, що він призначався для трону майбутньої Східної імперії. Задум вдався наполовину, але надбання виявились величезними: Північне Причорномор'я і Крим, близько півмільйона квадратних кілометрів землі, та якої землі!

Завоювань таких масштабів нова історія не знає. У територіальному відношенні освоєння Новоросії можна порівняти тільки з американською колонізацією Дикого Заходу.

Панславізм

У середині XIX століття визрів третій колосальний експансіоністський проект: ідея панславізму. Один з її основоположників, тесть майбутнього прем'єра Сергія Вітте генерал Ростислав Фадєєв, писав, що «Росія не може просто жити, як якась Данія, їй неодмінно потрібні великі діла».

Передбачалось, ні багато, ні мало, об'єднати всі слов'янські і православні народи під скіпетром російського царя, «єдиного законного спадкоємця Костянтина Великого», і, знову ж, завоювати Константинополь і чорноморські протоки.

У 1880 році начальник генштабу генерал Обручов представив Олександру II доповідь про слабкість російського флоту, і тут же заявив, що до Константинополя треба пливти «хоч на човнах». Поет і камергер Федір Тютчев закликав «перехрестившись, вдарити у дзвін в Царгороді».

Популярний генерал Михайло Скобелєв, виступаючи в 1882 році в Парижі перед сербськими та болгарськими студентами в присутності місцевих журналістів, проголосив головним національним завданням визволення з-під «тевтонського ярма» західних слов'ян та ганьбив «внутрішніх ворогів», які на його думку, занадто прислухались до думки Європи.

«Легко собі уявити, яка буря піднялась би в Росії, якби якийсь німецький генерал виступив перед ризькими студентами та привселюдно заявив, що Німеччина повинна негайно розгромити Росію і відібрати у неї населену німцями Прибалтику, а також інші території, де мешкають німці, на кшталт Поволжя», — коментує сучасний дослідник Олександр Бушков.

Панславісти не лише не боялись неминучого конфлікту, як висловлюються в наші дні, зі світовою спільнотою, але й вітали і накликали його. «Через слов'янські справи година зіткнення з латинством і германством настільки ж неминуча, як день смерті для кожного», — писав у брошурі «Всеслов'янське братство» публіцист з неслов'янським прізвищем Борн.

Коли Наполеон III закликав Миколу I до стриманості в східному питанні, той гордовито відповів: «Росія в 1853 році та ж, що була в 1812-му!».

«Слабкий» Микола II у зовнішній політиці був ще більшим імперіалістом, ніж його батько, дід і прадід. Як писав у спогадах Вітте, останній цар мріяв, мінімум, про створення «Жовторосії» в Маньчжурії, максимум, про прийняття титулів богдихана китайського та мікадо японського. Про Європу теж не забував. Коли кайзер Вільгельм під час чергового побачення на яхтах наказав просигналити прапорцями: «Адмірал Атлантичного океану шле привіт адміралу Тихого океану», Микола побачив у цьому нахабну витівку.

Природна реакція

Як ставився Захід до всього цього? Ясна річ, погано ставився.

«Панславісти помиляються, якщо думають, що світ подивиться на їх рух такими ж очима, якими дивиться на прагнення до єдності італійців і німців; їх рух може мати лише один результат — зосередження колосальної фізичної сили в руках царя. Такий рух не тільки не знайде собі співчуття серед освічених націй світу, але створить велику лігу, яка стане греблею проти нових вторгнень варварства», — писала в 1867 році угорська газета «Пешті напло».

«Я вважаю, що якби ця варварська нація, ворожа всякому прогресу, утвердилась в серці Європи, це було б найбільшим лихом для роду людського», — заявив у британському парламенті лорд Ліндхерст.

Кульмінацією військового стримування стала Кримська війна 1853-1855 років, дипломатичного — Берлінський конгрес 1878 року, де Європа, діючи єдиним фронтом, змусила Олександра II відмовитись від більшої частини завоювань, зроблених в ході щойно закінченої війни з Туреччиною.

Росіяни образились на Захід, особливо на «невдячних австріяків», яким в 1849 році допомогли придушити угорське повстання, не задаючись питанням: що, власне, вони на Балканах забули?

Ціннісні розбіжності

Розмірковуючи про Росію, європейські політики і коментатори постійно вживали образливе слово «варварство». Безперечно, у цьому був елемент демонізації противника. Але в міру соціально-політичного розвитку Європи країна необмеженого абсолютизму, без парламенту і вільної преси, яка аж до епохи залізниць і телеграфу зберігала у себе кріпосне право, все більше сприймалась як спадкоємиця Золотої Орди, не лише геополітична, а й цивілізаційна загроза.

Багато хто в Росії не вважав це відсталістю, хизуючись своїм «особливим шляхом».

«Не заражайтесь безглуздям Заходу — це бридка помийна яма, від якої, крім смороду, нічого не почуєте. Не вірте західним мудруванням: вони до добра не приведуть. Європа 50 років шукає досконалості, та чи знайшла її? — тоді як ми спокійні і щасливі під управлінням наших добрих Государів», — писав у знаменитому повчанні синам жандармський генерал Леонтій Дубельт.

Росія не тільки сама дотримувалась подібних «цінностей», а й намагалась поширити їх на всіх, до кого могла і не могла дотягнутись.

У березні 1848 року, коли у Франції відбулась революція, що, взагалі-то, Росії ніяким чином не стосувалось, Микола I вирішив видати маніфест, який закінчувався словами: «Тремтіть, народи, і коріться, бо з нами Бог!».

«Світова пожежа»

Наприкінці 1940-х років молодий радянський дипломат, згодом історик-емігрант Михайло Восленський, тільки що прийшовши на роботу в історико-дипломатичне управління МЗС, запитав свого начальника Володимира Хвостова, чому досі засекречені документи царської дипломатії аж столітньої давності?

«Тому що при певній аналогії зовнішньополітичної проблематики тодішня російська дипломатія приймала в окремих випадках рішення, аналогічні сучасним. Нам немає потреби їх розкривати», — відповів той.

Однак багато що змінилось, і не в кращу сторону.

По-перше, Москва офіційно проголосила своєю головною метою «всесвітнє торжество комунізму», тобто світове панування, на що Російська імперія не претендувала. У 1950-х роках була прийнята доктрина мирного співіснування, але горезвісну «всесвітню перемогу» прибрали з документів КПРС тільки в 1989 році.

По-друге, на відміну від імперій минулого, СРСР не тільки прагнув домінувати і контролювати, але й перевертав життя народів з ніг на голову, встановлюючи комуністичні порядки. Радянське панування несло ліквідацію приватної власності і нормальної економіки, скасування всіх політичних та особистих свобод, репресії та ізоляцію. У світі виникла приказка: «Краще бути мертвим, ніж червоним».

У 1920-х і 1930-х роках в офіційних промовах і документах, віршах і піснях відкрито говорилось про «світову пожежу», «земну кулю, перекинуту на багнети» і приєднання «тропічних і заокеанських Білорусій і Україн».

На зустрічі з французькими комуністами в 1920 році голова Комінтерну Григорій Зінов'єв висловив упевненість, що 50-річчя Комуни 8 березня майбутнього року більшовики зустрічатимуть в Парижі.

«Радянські офіцери займуть у світі становище британських офіцерів. Ми вчитимемо весь світ!» — заявив на нараді в Головному політуправлінні РСЧА в 1940 році майор Самойлов, і ніхто з начальства його не спинив.

«Ех, років через двадцять, після хорошої війни, вийти та поглянути на Радянський Союз — республік отак з тридцяти-сорока. Чорт його знає, як добре!» — вигукував головний герой знятого в 1937 році фільму «Великий громадянин».

«Комунізм змете всі кордони! Коли? Зараз і змете!» — стверджував персонаж роману Миколи Павленко «На Далекому Сході».

Після «визвольного походу» до Польщі в 1939 році прикордонний стовп, повалений стусаном червоноармійського чобота, зробився улюбленою темою для малюнків у радянських газетах.

Напередодні світової війни в Москві думали не про те, як їй запобігти, а як використати для територіальних надбань.

«Коли я приїхав в Москву до маршала Сталіна, він обговорював зі мною не можливість мирного врегулювання германо-польського конфлікту, а дав зрозуміти, що якщо він не отримає половини Польщі та Прибалтійські країни, то я можу відразу ж вилітати назад. Ведення війни, мабуть, не вважалось там в 1939 році злочином проти миру», — заявив Ріббентроп на Нюрнберзькому процесі.

В Ялті та Потсдамі США і Британія визнали Східну Європу сферою геополітичного впливу СРСР, але не давали згоди на її радянізацію. За зізнанням В'ячеслава Молотова, в цьому і полягала причина «холодної війни». «Треба було скрізь наводити порядок. Притискати капіталістичні порядки. Ось і холодна війна», — заявив він своєму біографу Феліксу Чуєву.

Завдяки військово-стратегічному паритету кордони в Європі стабілізувались. Однак, коли на початку 1990-х років був опублікований список частин, які виводились зі Східної Німеччини, з'ясувалось, що півмільйонне угруповання складалось в основному з танкових дивізій і десантно-штурмових бригад.

Радянські студенти-лінгвісти вивчали на військових кафедрах карти ФРН, Франції та Бельгії, готуючись діяти у складі розвідгруп. НАТО іменували «агресивним блоком», але про оборону, як і напередодні Великої Вітчизняної війни, мова не йшла.

При цьому свою сферу впливу СРСР охороняв люто, не визнаючи за народами Східної Європи права на вибір.

«Ви робите те, що вам заманеться, не звертаючи уваги на те, подобається нам це чи ні. Чехословаччина знаходиться в межах тих територій, які в роки війни звільнив радянський солдат. Межі цих територій — це наші кордони. І так буде завжди», — заявив Леонід Брежнєв на зустрічі з керівництвом Чехословаччини в серпні 1968 року. На нараді з генералітетом напередодні вторгнення міністр оборони Андрій Гречко заявив, що «рішення буде здійснене, навіть якщо воно призведе до третьої світової війни».

Головною ареною експансії став «третій світ». Після марксистського перевороту в Ефіопії в 1978 році Брежнєв «з почуттям глибокого задоволення» зауважив, що «навіть в джунглях Африки люди хочуть жити по Леніну».

«Основні події можуть розгорнутись в океанах і в третьому світі. Туди переміщається поле битви, там піднімаються сили, які імперіалізму не здолати. І наш борг їм допомогти», — заявив його наступник Юрій Андропов своєму помічникові Георгію Шахназарову у відповідь на побоювання, що непомірні військові витрати підірвуть радянську економіку.

На закритих лекціях представники партійних комітетів говорили аудиторії, що ще би день простояти, та ніч протриматись, а там ми накинемо на Захід сировинну петлю. В газетних публікаціях ця думка формулювалась дипломатичніше: «сфера можливостей імперіалізму необоротно звузиться».

В рішеннях з'їздів КПРС Москва резервувала за собою право підтримувати «національно-визвольну та соціально-визвольну боротьбу народів», а будь-які спроби Заходу зупинити розповзання комунізму оголошувала підступами ворогів. Фактично, вільному світу пропонувалось змиритись з неминучою загибеллю і радіти, що це відбудеться не завтра.

Нічому дивуватись

Повертаючись з минулого в сучасність, доречно запитати: чи може Росія з такою «кредитною історією» не викликати побоювань у Заходу і, особливо, у найближчих сусідів?

У 1990-х роках в Москві обурювались розширенням НАТО і особливо наполегливим прагненням до Альянсу колишніх васалів. Навіщо вам це потрібно, про яку загрозу ви говорите, ви в полоні старих фобій, нам прикро таке чути, Росія вже не та! Як показали події навколо України і Криму, та сама.

Чим далі, тим очевидніше, що під «вставанням з колін» Кремль і ті, хто його підтримує, розуміє не модернізацію суспільства та економіки, а відновлення військової потужності і «збирання земель».

За останні десятиліття Європа прийшла до розуміння того, що треба не перекроювати кордони на основі «історичної справедливості», яку кожна сторона розуміє по-своєму, а робити їх умовними і прозорими. Росія мислить категоріями не відкритого світу, а сфер впливу.

Слова «загальнолюдські цінності» викликають злий посміх: мовляв, більше нас на цій полові не обдуриш. У моді «реальна політика» зразка XIX століття. За кримською кризою неминуче піде новий період ізоляції і стримування. Дивуватися нічому.