Особливості лібералізму в Росії

mia для розділу статті / 14.12.2014 / Джерело

Лібералізм буває різним. Був і російський лібералізм XIX і XX століть. Лібералізм змінюється протягом усієї своєї історії, але він має інваріантне ядро, яке залишається непорушним. Це інваріантне ядро можна визначити таким чином: для лібералізму людина, особа — це мета. Державні та громадські інститути необхідні для забезпечення прав людини.

Лібералізм змінювався разом з уявленнями про права людини. Одна справа класичний англійський лібералізм кінця XVIII — початку XIX століття, лібералізм епохи Адама Сміта, коли можна було говорити про те, що держава — це «нічний вартовий». Тоді було всього три базових природних права у людини, на які держава посягнути не могла: право на життя, право на свободу, право на власність. Це у своїх працях доводив Джон Локк. Потім Т. Джефферсон трохи видозмінив цю формулу. Але все одно залишалось три невід'ємних права людини, і це не так багато. Задача держави дійсно була досить-таки скромною: бути нічним вартовим, який виконує суспільно важливі функції, але при цьому його ніхто не бачить.

Наприкінці XIX століття постановка питання була зовсім іншою. Тоді стверджувалось, що людина має не три права, а безліч. Нарешті, вона має не просто право на життя, а право на гідне життя. А це можливість отримання медичного забезпечення, освіти, дозвілля. І за все це відповідає держава, яка вже не може бути просто «нічним вартовим». Її функції вже істотно ширші, і вона буде втручатись в приватне життя людини. Але це не буде суперечити лібералізму, який сильно змінився до кінця XIX століття. Показово, що його прихильники доводили: власність — це не «священна корова», на яку неможливо зазіхати. Адже власність — це не тільки право, а й обов'язок людини. Держава ж, на думку лібералів того часу, зобов'язана регулювати економічні відносини.

Народження лібералізму в Росії

Лібералізм зародився в Росії, звичайно ж, пізніше, ніж у Європі. Не в XVII чи XVIII столітті, навіть не в перших десятиліттях XIX століття.

Дуже важливо розрізняти: одна справа ліберали, а інша — лібералізм. Ліберали були в Росії і в XVIII сторіччі, а лібералізм вимагає не тільки людей та ідей, а й певне середовище, в якому ці ідеї будуть розвиватись. Таке середовище в Росії виникло в 1830-1840-і роки разом зі становленням системи університетської освіти, появою відповідної інфраструктури — журналів, клубів, гуртків, салонів.

На перших порах не обов'язково було говорити про лібералізм, достатньо було натякати на нього, як це буде робити в своїх лекціях Т.М. Грановський. Що він сказав ліберального? Його лекції були присвячені аж ніяк не Росії, а західноєвропейським реаліям. Залишалось вгадувати, що він хотів сказати. Коли Грановський говорив про Велику французьку революцію, він натякав на Росію. Коли він говорив про Реформацію в Німеччині, він теж натякав на Росію і на майбутні перетворення в ній. На його лекції сходилась публіка, вона слухала Грановського і аплодувала йому. Це були аж ніяк не одні студенти.

Становлення класичного російського лібералізму

Ситуація змінилась в 1850-і, 1860-і роки, коли публіка вже не вміщалась в університетській аудиторії. Тепер вона читала товсті журнали, з яких дізнавалась чітку і ясно артикульовану позицію російських лібералів. Вони були представниками класичного російського лібералізму. Серед них були Б.М. Чичерін, К.Д. Кавелін і трохи пізніше О.Д. Градовський. Класичний російський лібералізм буде зовсім не схожим на англійський класичний лібералізм. Адже він виник в російському середовищі і відповідатиме російським реаліям.

Особливість російських лібералів

У нашому уявленні ліберал — це обов'язково людина, схильна обмежувати державну владу, але російські ліберали, навпаки, етатисти, прихильники сильної державної влади. У нашому уявленні ліберал — це неодмінно поборник конституції та обмеження верховної влади, президентської чи імператорської, як на початку XX століття. Але для Росії це теж було не завжди так: Чичерін і Кавелін були переконаними прихильниками збереження самодержавства — принаймні, на найближче майбутнє. І виходить дивовижна картина: російські ліберали — противники конституції і прихильники жорсткої державної влади. Вони цілком приймають пушкінську позицію, за якою в Росії єдиний європеєць — це уряд, хоча б у силу того, що немає соціального середовища, яке могло б сприйняти ліберальні ідеї. А точніше, це соціальне середовище на вершині політичного Олімпу. Це насамперед верховна влада. На неї треба розраховувати, і вона буде проводити в Росії ліберальні реформи. Якщо ж зібрати парламент, в якому буде безліч поміщиків, чи можна лібералам зробити на нього ставку? Відповідь очевидна. І вона негативна.

Звісно, ситуація змінювалась і надалі. І результатами Великих реформ було істотне розширення кола тих осіб, яких з умовністю можемо назвати представниками російського суспільства. Це були ті, хто читав газети і журнали, — завдяки ним тиражі неухильно росли. Це були ті, хто відвідував різні гуртки, спілки, а потім і політичні партії. Це середовище змінило обличчя російського лібералізму.

Новий російський лібералізм

Російський лібералізм кінця XIX — початку XX століття вже зовсім інший. Він однією ногою стоїть у російському земстві і міському самоврядуванні, а іншою — в університетах. В принципі, як і раніше. Але тепер він був орієнтований на політичну дію — на боротьбу за владу. Звичайно, це не просто боротьба за владу, а боротьба за реалізацію певних ідей, ідеалів. Новий російський лібералізм шукав собі союзників і знаходив їх не серед консерваторів, а, скоріше, серед соціалістів, лівих радикалів. З'явились політичні партії, які переосмислили ліберальну доктрину. Їх теоретики припустили, що майбутнє за широкою соціальною реформою. Вони визнали необхідність відчуження землі, її націоналізації, необхідність суттєвого обмеження верховної влади, прийняття конституції, яка передбачає гарантію прав особи незалежно від національної, конфесійної та станової приналежності. Новий лібералізм частково ґрунтувався на синтезі соціалістичної та ліберальної доктрини.

Політична програма партії кадетів

Нова генерація російських лібералів знайшла своє відображення в партії кадетів та її політичній програмі. Партія кадетів представляла ліве і водночас найбільш значуще крило російського ліберального руху. Деякі дослідники вважають, що тільки кадети (можливо, разом з прогресистами) і були лібералами. Стосовно октябристів вони не настільки впевнені. Але навіть не погоджуючись з цією точкою зору, треба мати на увазі, що кадети грали першу скрипку в російському лібералізмі початку XX століття.

Цікаво, що в Росії вони побоювались використовувати слово «ліберал», не бажаючи викликати непотрібних асоціацій. П.М. Мілюков згадував це слово тільки виїжджаючи за межі країни. І все ж кадети представляли собою ліберальну силу. Що ж вона пропонувала?

Тут можна виділити три вузлових питання. Перше — політична реформа. Вони її бачили насамперед у створенні політичної моделі на зразок тієї, що мала місце у Великобританії. Монарх повинен царювати, але не управляти, а на чолі країни має опинитись представницька установа — парламент, який би і формував уряд.

Друге важливе питання — це реформа державного устрою країни. Російські ліберали в цілому були противниками федералізму. На їх думку, Росія повинна була залишатись єдиною і неподільною, унітарною державою. Цю позицію поділяли як кадети, так і октябристи. Звичайно, слід було дати права окраїнам — культурну автономію: право ходити в національну школу, вивчати рідну мову, сповідувати релігію предків. Політичні права повинні були бути надані лише Польщі та Фінляндії, своєрідним регіонах Російської імперії.

І третій цікавий момент, характерний для програми кадетів. Йдеться про аграрну реформу, яка передбачала насамперед відчуження приватновласницьких земель на користь селян. Задумувалось створити земельний державний фонд, який розподілявся б поміж селянами. Землю б вони отримували не на правах власності, а в тимчасове володіння: доки ви працюєте, ви будете користуватися цими угіддями. В свою чергу, поміщики повинні були отримати відшкодування за втрачену землю, але, як говорили кадети, «за справедливою оцінкою», не за ринковою ціною. І, звичайно, це було б примусове відчуження.

Російські ліберали початку ХХ століття: інтелектуальний зліт і політичне падіння

Може виникнути ніби справедливе питання: який же це лібералізм? Насправді потрібно розуміти, що це лібералізм нового типу, XX сторіччя. Приблизно в цей же час відбуватимуться масштабні економічні перетворення в Великобританії, пов'язані з ім'ям Ллойд Джорджа, або у Франції, де реформи проводив уряд Клемансо, або в Італії, де досі пам'ятають ім'я Джолітті. Ці європейські політики вирішували ту ж саму задачу: обмежували право на власність, щоб забезпечити соціальні гарантії широким колам населення. Це була позиція європейських лібералів. Це було складання нової ліберальної доктрини, з якої потім виросте і концепція соціальної держави. Російські ліберали перебували в контексті світових тенденцій і в жодному сенсі не забігали вперед.

Але лібералізм — це не лише ідеї, це ще необхідне соціальне середовище для їх сприйняття. В Росії воно було явно недостатнім. І тут коренилась проблема. Чому ліберали розраховували на лівих під час політичної кризи червня-липня 1906 року, коли можна було сподіватись на формування кадетського уряду? Чому вони отримали такий невеликий відсоток на виборах в Установчі збори в 1917 році? Обмеженість соціального середовища не давала можливості реалізації ліберальної концепції. В цьому і була причина того, що ідеї так і залишились ідеями.