Міф про короля Артура

mia для розділу статті / 07.07.2014, 13:27 / Джерело

Король Артур — фігура абсолютно незвичайна. Для будь-якого англійця його існування не піддається ніякому критичному осмисленню. Сумніватись в тому, що король Артур існував — це все одно що сумніватись, наприклад, в існуванні князя Володимира Красне Сонечко або будь-якого іншого князя, який згадується у літописах.

Згадки про короля Артура

Коли ми починаємо розбиратись, чи був Артур насправді, чи не являється цей персонаж міфом, то доводиться усвідомити, що у його існування є два основних джерела. Перше джерело — непряма згадка в рукописі VI століття, який належить перу латинського хроніста Гільдаса. Він оповідає про кельтського вождя, який здобув значущу на той момент перемогу над саксами в битві на горі Бадон. Такий кельтський вождь, безумовно, існував, тому що в V столітті, коли римляни остаточно пішли з Британії, на їх місце хлинув потік саксів. Кельти пручались як могли, і один з вождів кельтського опору того часу, можливо, і став прообразом Артура.

Взагалі, за цією фігурою тягнеться досить довгий літописний шлейф. Можна згадати «Хроніку» Вільяма Малмсберійського 1125 року, тексти Неннія, Беди Високоповажного і так далі. А ось істотно пізніше, коли необхідно було вибудувати культурну легітимність династії Плантагенетів, Гальфрід Монмутський у своїй «Історії британських королів» спорудив вже цілий легендаріум. У своєму літописі Гальфрід Монмутський вже не задовольняється безіменним вождем, а, навпаки, робить Артура королем.

Друге джерело образу короля Артура — це кельтські міфи. В першу чергу тут треба згадати «Плавання Брана, сина Фебала» і «Мабіногіон». В обох випадках можна вгледіти ряд паралелей з артурівськими сюжетами. Є також і валлійська поема «Гододін», де згадується воєначальник Артур. Хоча не можна виключати і пізнішу вставку імені в текст.

Походження імені короля

Існує чотири версії походження і значення цього імені. Найбільш радикальна версія зводить ім'я «Артур» до праіндоєвропейської мови, «ара» — «землероб». Звичайно, тут мається на увазі не просто рід занять. Згадати, хоча б, поему Вільяма Ленгленда «Видіння про Петра Орача» (XIV століття).

Друга версія говорить про кельтський «артос» — «ведмідь». Тут ми вступаємо в абсолютно неймовірне поле загальноєвропейського тотема. Ведмедя визнавали своїм покровителем і слов'яни, і англосакси. Доказом можуть слугувати два факти. Саме слово ведмідь («відає мед») являє собою іносказання, кенінг для істоти, чиє справжнє ім'я було під забороною. Щодо англійців, досить згадати назву епічної поеми «Беовульф», яку можна перекласти як «вовк бджіл», тобто це все той же ведмідь. Виходить, що ім'я Артур, етимологічно пов'язане з «ведмедем», логічно вбудовується в архетип могутнього тотема, який охороняє Англію.

Третій аспект імені, якщо брати споріднену ірландську, це «арт» — «камінь». На цей раз ми згадуємо Петра, як наріжний камінь.

Є ще й четвертий варіант. Якщо заглибитись в дослідження цього імені, можна витягнути два кореня: частина імені, яка співзвучна з кельтським «дуже», і друга частина «чорний». «Дуже чорний» — це кенінг для ворона, а ворон — птах незвичайний, сакральний. Не згадуватимемо про воронів, які супроводжують Одіна. Краще знову згадаємо про плавання Брана. Ім'я Бран теж означає «ворон». Плавання Брана передбачає подорож героя в інший світ. Так само й Артур попливе на острів Авалон. Більш того, Брана ховають під пагорбом, який змушує згадати Тауерський пагорб в Лондоні. А Тауер охороняють ворони. Існує повір'я, що Британія існує, поки існують ці ворони.

Таким чином, ми чітко розуміємо, наскільки Артур міфологічний і наскільки глибокий зв'язок з різними рівнями і культурними шарами Англії. І бритти, і ірландці, і нормани після Вільгельма Завойовника звертаються до того ж образу. Таким чином, цей персонаж вбудований в культуру Англії як сакральний король і хранитель країни.

Основна книга про Артура

Цікаво, що надалі, якщо подивитись на літературу, інтерес до Артура то піднімається, то спадає. Можна згадати, з одного боку, Теннісона, а з іншого боку — твір Марка Твена «Янкі при дворі короля Артура». На той момент король Артур став персонажем масової культури, і Марк Твен, який чудово знав найграндіознішу книгу, узагальнюючу все, що написано про короля Артура, вирішив її спародіювати. Мається на увазі книга сера Томаса Мелорі «Смерть Артура», яка була видана в 1485 році першодрукарем Вільямом Кекстоном та являла собою зібрання всіх сюжетів, які тільки були. Томас Мелорі спирається не лише на хроніки Гальфріда Монмутського, а також і на лицарські романи, в тому числі Кретьєна де Труа, Робера де Борона і так далі. В подальшому європейська традиція зображення Артура тримається передусім на Томасі Мелорі, оскільки йому вдалось переплавити в котлі свого самосприйняття і самосвідомості всі сюжети, які були: від народження Артура до його смерті, — і надалі всі спирались саме на нього.

Цікаво, що, якщо ми розглянемо прерафаелітів, які звертались до сюжетів артурівських легенд, їх швидше цікавив наліт сумної меланхолії, пов'язаної з вмиранням, з королем, з відходом якого закінчується королівство. Хоча весь пафос книги Томаса Мелорі трохи про інше — про те, що король іде, але королівство залишається.

Король Артур і масова культура

В XX столітті при всьому сплеску інтересу до короля Артура і лицарів Круглого столу ми маємо справу з дуже цікавим феноменом. Масова культура химерно трансформувала цей образ. На перший план виходить не сам король, а його лицарі, чиї пригоди надавали набагато більш цікавий матеріал. В результаті, наприклад, сюжет про Ланселота і дружину Артура Гіневру відтіснив самого короля на задній план, тому що на тлі неявної подружньої невірності Артур представлявся обдуреним чоловіком. Однак у цьому випадку він не міг бути героєм, і виходить, що письменники орієнтувались на лицарів Круглого столу і обходили самого Артура.

Зовсім інакше підійшли до цього питання «Інклінги» — Дж. Р. Р. Толкін, К. С. Льюїс та Ч. Вільямс. Для них Артур не був і не міг бути комічною фігурою. Навпаки, в повній відповідності з сюжетом Томаса Мелорі він ставав «королем, який повернеться». Особливо яскраво ця тема представлена, звичайно, у «Володарі перснів». У фінальній частині трилогії, яка і називається, власне, «Повернення короля», постає величний Арагорн з викуваним заново мечем. І тут схожість з королем Артуром просто кидається в очі.

Смерть короля

Загибель короля докладно описана в книзі Томаса Мелорі. І це воістину жахлива історія, оскільки причиною смерті Артура стає Мордред — за однією версією, пасинок короля, а за іншою — його позашлюбний син і одночасно плід інцесту зі зведеною сестрою Моргаузою.

І ось королю Артуру напередодні битви з Мордредом являється уві сні загиблий лицар, який попереджає його про те, що ця битва не повинна відбутись. Артур слідує цій пораді, але в ту мить, коли вони з Мордредом вже готові підписати перемир'я, між військами проповзає змія і один з солдатів дістає зброю, щоб її вбити, але всі вирішують, що почалась битва. У цій битві і був смертельно поранений Артур. За вмираючим Артуром припливає фея Моргана, щоб відвезти його на острів Авалон, в інший світ. Меч Артура повертають Володарці озера. Тобто меч приходить з іншого світу і йде туди ж.

Наступного ранку сер Бедівер, єдиний свідок фінальної сцени Артура в цьому житті, дізнається про те, що якийсь знатний лицар був похований неподалік у каплиці відлюдника. Закінчуючи «Найсумнішу повість про смерть Артура», Мелорі говорить про те, що у нього немає доказів того, чи помер Артур, чи був відвезений в інший світ. «Але розповідають, ніби на його могилі написано так: Тут лежить Артур, король в минулому і король в прийдешньому».