Ідеологія особливого шляху Німеччини

mia для розділу статті / 10.03.2014 / Джерело
Кайзер Вільгельм II. Російська карикатура 1914 року

В історії Німеччини однією з ключових тем, яку вивчають історики, соціологи, політологи, культурологи та культурні антропологи, являється поняття «особливого німецького шляху». Це історичне поняття пов’язане, насамперед, з тим, чому в Німеччині виник націонал-соціалізм, чому вона не пішла «західним шляхом» розвитку в ХІХ ст.

Перша половина ХХ ст. ознаменувалась «особливим шляхом» розвитку Німеччини, так званим Deutscher Sonderweg. Для істориків це поняття важливе з точки зору розуміння націонал-соціалізму. Чому німецьке населення з такою готовністю сприйняло ідеї націонал-соціалізму, ідеї німецької вищості, арійської вищості і вищості німецької культури? Було б помилкою говорити про те, що подібні ідеї з'являються тільки в 1933 році з приходом до влади Адольфа Гітлера. Все це виникло набагато раніше і мало свою динаміку розвитку в історичній перспективі.

Ідеологема «особливого німецького шляху» зароджується під час наполеонівських війн в Європі. Наполеон Бонапарт завоював практично всю територію Німеччини, яка на той момент являла собою розрізнені держави, курфюрства, князівства та королівства. Для німців це було певною мірою національною образою. Першою національною образою, адже зовнішня сила сприяла зародженню німецької ідентичності. Тепер вже не важливо, де знаходиться людина — мова йшла про те, що «всі ми німці».

В подальшому це істотним чином вплинуло на розвиток історії Німеччини. Тут варто згадати Фіхте, його промову до німецької нації, де він вперше говорив про єдину німецьку свідомість на противагу свідомості французькій, французькій ідеї, яку ніс Наполеон. Як відомо, одним з результатів Французької революції стане зародження консерватизму і націоналізму. Тут ми бачимо прояв цього націоналізму — спільний ворог об’єднує. Зароджується уявлення про «особливий шлях Німеччини».

Наступним поворотним моментом являється об’єднання Німеччини в 1871 році в результаті Франко-Прусської війни та політики Бісмарка. Німеччина проголошується єдиною державою — Другий Рейх під егідою Пруссії. Ейфорія національних почуттів, яку відчули німці, не стихла ні в 1870 році, ні в 1914 році — з початком Першої світової війни, ні в 1919 році — з її закінченням, ні в 1933 році — у зв’язку з приходом Адольфа Гітлера.

Напевно, фінальну крапку можна ставити в 1945 році — момент, названий в німецькій історіографії «Годиною нуль». Це момент неповернення, після якого вся політика, принаймні Західної Німеччини, та й частково Східної Німеччини, тобто ФРН і НДР, була пов'язана не з минулим. Ідентичність вже шукали не в минулому. І не пишались тим, що було, а будували прогнози на майбутнє. «Ми повинні подолати, ми повинні відновити країну. Ми повинні зрозуміти, чому це було».

На початку ХХ ст. поворотним пунктом став початок Першої світової війни — 1914 рік, ідеї 1914 року. Німці, особливо інтелектуальна когорта — тут ми можемо згадати Макса Планка, Рентгена, Томаса Манна, Макса Вебера, — пишуть про те, що Німеччина нарешті заявляє світу про себе. «Ми, німці — молодий народ. Ми недавно, у 1870 році, об’єднались, а до цього були розділені. Нам не давали об’єднатись ні Франція, ні Великобританія. Тепер прийшов наш час. Приходить ера Німеччини. Ми молодий народ не лише і не стільки в біологічному сенсі, скільки в культурному. Ми несемо нову культуру, ми несемо нові ідеї».

Це ідеї і в філософії, і в музиці. Можемо згадати Нову віденську школу та слова Шенберга: «Французька музика померла, майбутнє музики — за Німеччиною». Можемо згадати і науку. Це охоплює все інтелектуальне поле. «Нарешті Німеччина несе щось абсолютно нове. Ми повинні прибрати Францію і французьку культуру з території Європи. Домінуюче значення французької культури, яка померла і смердить на всю Європу. Романську культуру, в якій не лишилось нічого живого. Сухе дерево, яке потрібно нарешті спалити, тотально знищити». Тому що «істинне мистецтво, — пише Томас Манн, — випалює, воно не лишає нічого після себе».

Ці ідеї починають конституюватись в політиці — можемо навести приклад Першої світової війни. Згодом ці ідеї залишаться і в Веймарській республіці. Німеччина не визнає той новий порядок, який їй нав’яжуть переможці — передусім Франція і Великобританія. Німеччина не визнає республіканську форму правління, парламентську систему і парламентаризм. Німеччина не визнає демократію, тому що демократія, як будуть писати німецькі історики, — це «збіговисько нікчем», збіговисько усередненої думки, де немає індивідуальності. В той час як німецький «культурний код» як раз на індивідуальності і базується.

Звичайно, всі ці ідеї сприяли тому, що населення певною мірою було отруєне почуттям власної вищості, яке принизили зовні і яке потрібно було відновити. В цьому сенсі можна продовжувати розглядати ідею «особливого шляху Німеччини» в Третьому Рейху. Але насамперед мова йде про те, що Німеччина відмовилась від «західної» моделі розвитку, передусім політичного. Потім, в 1945 році, багатьом стане очевидним, що цей шлях тупиковий. Конрад Аденауер, перший канцлер ФРН, візьме курс на будівництво нової демократичної Німеччини з її орієнтацією на «західні» цінності, які до цього заперечувались і відкидались німецькими інтелектуалами та політиками.

Однією з істотних рис ідеології «особливого шляху Німеччини» є, звичайно, месіанська роль, яку німці на себе брали. Цю ж роль німці відводили Росії як країні, як вони вважали, молодій, з молодою культурою, народом. І одним з проявів ідеології «особливого німецького шляху» буде розмова про германо-слов'янський синтез, де під «слов’янством» розуміється саме Росія. Ці дві країни, писав зокрема Томас Манн, повинні об’єднатись і за ними буде майбутнє, майбутнє всієї культури. Не за Францією та Великобританією, де перемогли крамарі з їх демократією і лібералізмом, де немає місця для індивідуальності, а суспільство перетворилось на збіговисько посередності, яка хоче нав’язати всьому світу свої цінності і свою ідеологію, що звісно розходилось з уявленнями німецьких інтелектуалів.

Вже потім, якщо говорити про націонал-соціалізм, ми побачимо, що Адольф Гітлер категорично відхиляв будь-який синтез з Радянським Союзом та, в цьому сенсі, слов’янами, і вважав, що майбутнє лишається виключно за німецькою культурою, за арійською культурою. І робив все для цього можливе.

За матеріалами лекції Іллі Женіна