Геракліди

mia для розділу статті / 14.05.2014, 12:20

Серед популярних за часів ахейців численних міфів і легенд був міф про Геракла, героя, що його ми побіжно знаємо як члена екіпажу «Арго», корабля, на якому Ясон вирушив здобувати Золоте руно. Тепер є нагода поговорити про Геракла докладніше. Адже він належить до головних персонажів грецької історії.

Геракл був — страшно сказати — сином Зевса, який, навіть коли одружився з Герою, дозволяв собі всілякі витівки й одного разу втратив розум через цілком земну жінку, хоча й аристократичної крові. Йдеться про Алкмену, дружину Амфітріона, ім'я якого згодом стало синонімом гостинного господаря.

Зевс так сліпма упадав за нею, що, йдучи на побачення, збільшував тривалість ночі до двадцяти чотирьох годин. І плід їхнього кохання відповідав пропорціями її довготі. Щоб помститись чоловікові-зрадникові, Гера відрядила двох зміїв знищити немовля. Та малий богатир схопив їх великим і вказівним пальцями й розчавив гадам голови. Тому його нарекли Гераклом, що означає «слава Гери».

Він зростав в атмосфері подібних пригод і незабаром став доходжалим телепнем, найулюбленішим серед грецьких героїв. Усі цінували його за веселу вдачу, навіть якщо коли-не-коли, радісно обіймаючи друзів, він ненароком ламав котромусь хребетного стовпа, а потім гірко плакав над мертвим тілом і картав себе за необережність. Протягом життя він здійснив безліч подвигів і наробив чимало дурниць. Спокусив п'ятдесят дочок царя Фессалії, задушив руками лева, шкура якого стала відтоді його одягом, збожеволів після ворожіння Гери, знищив своїх синів і вирушив на лікування в Дельфи, де оракул звелів йому йти до Тиринфу і підкоритися цареві Еврисфею, який наказав Гераклові здійснити дванадцять подвигів, сподіваючись, що на котромусь із них той скрутить собі в'язи. Але наш герой успішно пройшов крізь усі випробування.

Після смерті йому поклонялись, як богові. А діти Геракла, так звані «геракліди», яких напевно було кілька тисяч, зважаючи на демографічну потенцію тата, успадкували його запальну вдачу, тому їх вигнали з Греції. Один із них, Гілл, бився по черзі з вояками, яких послав цар, запевнивши, що коли переможе всіх, геракліди одержать у нагороду Мікени. В разі поразки вони підуть у вигнання, зобов'язавшись повернутися лише за п'ятдесят років, тобто в особі їхніх дітей та онуків. Гілл програв, і обіцянку було дотримано. Геракліди пішли, а їхні нащадки третьої генерації по закінченні терміну вигнання повернулися, подолали опір ахейців і заволоділи Грецією.

Те, що легенда називає «поверненням гераклідів», мовою істориків зветься «вторгненням дорійців», яке відбулося близько 1100 року до Р. X. Якщо самі дорійці й не створили цієї легенди від початку до кінця, вони принаймні нею скористалися. Вона слугувала як алібі за насильства і прапор нових хазяїв, перетворюючи їх із гнобителів на доброчинців.

Не можна з упевненістю сказати, ким були дорійці. Але немає сумніву в тому, що вони прийшли з Центральної Європи, бо принесли з собою до Греції найцінніший дар тієї цивілізації, що її називають «гальштаттською» від назви міста, де вперше було знайдено залізо.

Ахейці вже знали залізо, але не обробляли його, обмежуючись завезенням готових виробів з півночі. Зате варварське плем'я дорійців мало вдосталь заліза. Завойовники видобували його навіть на схилах гір Епіру, поступово просуваючись переможним маршем на південь, і поповнювали арсенал металевої зброї, якій поступалися каменюки і ломаки ахейців. Дорійці були росляві, круглоголові, блакитноокі, а їхні дикість і хоробрість били через край. Вони, безперечно, належали до нордичної раси.

Завойовники рухалися юрбами, ставили фортеці на гірських перевалах і незабаром заполонили всю Грецію, крім Аттики, де жителі зуміли дати їм відсіч і вигнати зі своєї землі. На відміну від ахейців, вони не тяжіли до осілості й не обмежувалися суходолом, а попливли на острови і знищили на Криті останні рештки мінойської культури.

Панування майже завжди швидко стомлює завойовників, і по перших роках самоправства вони, як це й трапилося з ахейцями, знаходять спільну мову з місцевим населенням, змішуються з ним, частково чи повністю запозичують триб його життя і звичаї.

Та дорійці слабували на ганебну недугу — расизм; це також дає нам підставу твердити, що йдеться про вихідців з півночі, які завжди були носіями расизму і далі плекають його у крові геть усі, навіть ті, які на словах це заперечують. Нечисленні, порівняно з тубільцями, дорійці захищали свою біологічну однорідність. Спочатку їх лякала висока, неприступна грецька культура. Вони швидко засвоїли чужу розвиненішу мову, збагачену літературою, правда, поки що усною. Їм сподобалась і стала в пригоді як пропагандистський козир легенда про гераклідів. Однак іще тривалий час дорійці не визнавали рівності у правах і змішаних шлюбів, чим пояснюється хаос, який вони спричинили.

Гесіод, який аж ніяк не був дорійцем і творив набагато пізніше, назвав ці часи «добою заліза», і не лише через те, що залізо тоді вперше ввійшло в широкий ужиток, а й тому, що життя було важким і суворим. Розпач і страх перед майбутнім гнали людей з села. Всі носили зброю, щоб захищатись і нападати. Зниділа культура: на відміну від зубожілих ахейців, нові пани навіть не уявляли собі, що таке меценатство. Як ми побачимо далі, це матиме вкрай погані наслідки.

Індро Монтанеллі. Геракліди // Історія греків / З італійської переклав Юрій Педан. — Львів: Літопис, 2010. — 40-44 с.