Державний устрій Візантії

mia для розділу статті / 05.03.2015, 17:41
Константинополь, Нюрнберзька хроніка

Візантійська імперія була єдиною древньою державою в Європі та Передній Азії, апарат влади якої вцілів в епоху великого переселення народів. Візантія була безпосередньою наступницею Пізньої Римської імперії, але її класова структура докорінно змінилась в VII—XI сторіччях: з рабовласницької держави Візантія поступово перетворилась на феодальну. Однак такі пізньоримські інститути, як розгалужений апарат центральної влади, податкова система, правова доктрина непорушності імператорської єдинодержавності, збереглись в ній без принципових змін, і це багато в чому зумовило своєрідність шляхів її історичного розвитку.

Політичні діячі та філософи Візантії не втомлювались повторювати, що Константинополь — Новий Рим, що їх країна — Романія, що вони самі — ромеї, а їх держава — єдина (Римська) бережена богом імперія. «По самій своїй природі, — відзначала письменниця ХІІ сторіччя Анна Комнін, — імперія — володарка інших народів». Якщо вони ще не християни, то імперія неодмінно «просвітить» їх і буде керувати ними, якщо вони вже християни, то є членами ойкумени (цивілізованого світу), на чолі якої стоїть імперія. Ойкумена — ієрархічне співтовариство християнських країн, і місце кожного народу в ній може визначити тільки її голова — імператор.

Імперія ніколи не відмовлялась від територій, які колись належали Риму, вважаючи їх лиш тимчасово відторгнутими. «Тому, — продовжує Анна, — її раби ворожі до неї і за першої зручної нагоди один за одним — з моря та з суші — нападають на неї». Задача полягала в затвердженні ідеї монолітності та єдності багатоплемінної держави. Єдиний бог — єдиний василевс — єдина імперія. Древні елліни, казав анонім Х сторіччя, заповнили богами небо, тому і на землі у них була «роздробленість влади». «Де багатовладдя — повчала Анна, — там безлад», котрий, на думку імператора Костянтина VII Багрянородного, є погибель для самих підданих.

Василевс — помазаник божий — мав необмежену владу. Однак утриматись на престолі в Візантії було нелегко. Імператор помикав синклітом, самовладно розпоряджався військом, купував щедротами духовенство, нехтував народом. Але якщо при коронації теорія «божого вибору», яка перетворилась на традицію, не знаходила втілення в формальній процедурі згоди на царство з боку синкліту, війська, церкви та народу, опозиція могла зробити це «упущення» знаменом боротьби проти «незаконного» василевса. Імператора обожнювали як божого обранця, не було страшнішого злочину, ніж «образа величності». Але заколот проти нього як особистості, недостойної трону, не засуджувався, якщо заколотники перемагали.

За 1122 роки існування імперії в ній змінилось до 90 василевсів. Кожен правив в середньому не більше 13 років. Майже половина імператорів була повалена та знищена фізично. Самі візантійці задумувались над цим і не знаходили відповіді. Письменник кінця ХІІ — початку ХІІІ сторіччя Нікіта Хоніат з сумом помічав, що Ромейська держава подібна блудниці: «Кому не віддавалась!». Той, хто захопив без зусиль владу, продовжував він, спонукає й інших до того ж своїм прикладом, особливо тих, які «з перехресть» піднеслись у сановники. Багато хто мріяв про трон, говорячи при цьому про непорушність прав свого государя, якщо він був порфірородним (або багрянородним), і, навпаки, про справедливість «перста божого», якщо узурпатор скидав порфірородного (бо той потирав ромеями, «як якимось батьківським спадком»).

Епітет «порфірородний», тобто народжений в Порфірі, особливій будівлі палацу, означав, що батьки василевса займали тоді імператорський трон, і отже, у «порфірородного» були права, котрі якщо не юридично, то в силу звичаю, давали йому ряд переваг перед «непорфірородними». Серед 35 імператорів IX—XII сторіччя ледве третина носила цей гордий титул. Але якщо в ХІ сторіччі порфірородні складали тільки п’яту частину василевсів, то в ХІІ сторіччі — близько половини, а з 1261 року і до кінця імперії на престол сходили лише двоє непорфірородних. Разом з консолідацією феодальної аристократії повільно та через силу стверджувався принцип спадкової імператорської влади.

Побут імператора, обставлений з особливою пишністю, схиляння перед ним підкреслювали прірву, яка відділяла государя від інших підданих. Під час коронації та важливих прийомів на василевса одягали стільки одягу та прикрас, що він через силу витримував їх вагу. Михайло V Калафат навіть знепритомнів під час коронації, і його ледве привели до тями. Перед василевсом простирались долілиць, під час тронної промови його закривали особливими шторами, сидіти в його присутності мали право одиниці. До його трапези допускались тільки вищі чини імперії (запрошення до царської трапези вважалось великою честю). Його одяг та предмети побуту були певного кольору, зазвичай — пурпурного.

Послідовно та неухильно обстоювана візантійцями концепція виключності влади василевса, урочистість придворного ритуалу, велич палаців, блиск та слава культури древньої імперії діяли інколи навіть на повелителів великих та могутніх держав середньовіччя. Бути якось пов’язаним з престолом на Босфорі (через родинні зв’язки або через отримання почесного титулу) означало якоюсь мірою піднестись серед інших володарів, не удостоєних цієї честі.

Кожен імператор намагався оточити себе відданими людьми. Зміна царювання, як правило, вела до різких змін в найближчому оточенні трону. Можна було з низів піднестись на найвищі щаблі ієрархічної драбини, можна було з помаху царської руки скотитись звідти вниз. Соціальна структура візантійського суспільства епохи феодалізму відрізнялась, як прийнято тепер казати, значною «вертикальною рухомістю».

Філософи тої пори, сумуючи за справедливістю та законністю, покладали надії в основному не на реформи, не на зміни в структурі влади та її апарату, а на моральні якості державних діячів. Про ідеального василевса у візантійських авторів сказано чимало. Зазвичай при цьому підкреслюються чотири «головні» чесноти: мужність, цнотливість, мудрість та справедливість. Василевс повинен уподібнитись до філософа: бути непідвладним гніву, помірним, зі всіма однаково рівним, безпристрасним та милостивим. Але головною чеснотою василевса частіше за все вважалась наявність в нього «страху божого» (основи цноти), оскільки моральна вузда була єдиним засобом обмеження волевиявлення василевса. Імператор, який ділив з воїнами тягар похідного життя, мужній та майстерний в бою, викликав повагу, але понад усе цінувалось благочестя та благодійність василевса.

Критика на адресу «божественних імператорів» звучала й раніше, в VI—IX сторіччях. Хроністи ХІ сторіччя пишуть інколи про василевсів не як про намісників бога не землі, а як про посередніх та недалеких людей з їх звичайними інколи смішними слабкостями: Костянтин ІХ Мономах користувався наївною хитрістю, щоб відвідати коханку, Никифор ІІІ Вотаніат зізнавався перед постригом в монахи, що найдужче його лякає необхідність утримання від м’яса.

Михайло Пселл, письменник та філософ ХІ сторіччя, розмірковуючи про характер василевсів, доходить висновку, що норов їх непостійний, що за своїми особистими якостями вони взагалі програють іншим людям. Він припускає, що це природно: людська психіка трансформується в бурі тривог та хвилювань, котрі щоденно переживають василевси. Василевси втрачають почуття міри. Змінились часи, нарікає Пселл, демократія безумовно краща за монархію, але повернення до неї нереальне. Тому доцільніше, на його думку, не шукати нове, а затверджувати існуюче. Шкода тільки, що правлять ромеями нікчемні вискочки, які ще вчора носили кожух.

Сумніви в праві василевса на необмежену владу, на розпорядження землею, скарбницею, людьми, на піднесення або приниження будь-якого підданого за своїм уподобанням, стали висловлюватись лише з останньої чверті XI сторіччя. Ці сумніви — результат формування все виразнішої класово-станової самосвідомості консолідованої феодальної аристократії, яка прагнула поставити трон під свій неослабний контроль.

Перемога до спадкової феодальної аристократії прийшла не одразу — стійкий спротив чинила сановна бюрократія, яка мала величезний досвід панування і щільним кільцем оточувала престол. Василевс міг змінювати улюбленців серед її представників, але не міг обійтись без її постійної підтримки. Протягом сторіччя — з кінця Х до кінця ХІ — утримувалась відносна рівновага сил в боротьбі між провінційною аристократією та бюрократією столиці. Протягом 120-130 років ця боротьба була стрижнем політичного життя імперії і причини її обумовлені особливостями формування панівного класу імперії.

Справа в тому, що процес консолідації класів та станів у Візантії був уповільненим: з часів збурень, пережитих імперією в IV—VII сторіччях, та загибелі безлічі римських магнатів і сановників, в систему управління силою обставин безперервно втягувались представники середніх та нижніх станів. Не багатство та родовитість ставали умовою отримання влади, а влада — однією з умов отримання багатства та статусу знатної особи. Поняття «чиновництво» та «знать» аж до середини ХІ сторіччя залишались майже синонімами.

Значну частину панівних верхів складало вище та середнє чиновництво, багатство та сила якого визначались займаною посадою в центральному апараті влади чи в провінціях. Становище чиновника прямо залежало від монаршої милості. Втрата місця загрожувала не лише крахом кар’єри, але й різким падінням матеріального добробуту чи навіть злиднями. «Вертикальна рухомість» проявлялась тут особливо виразно.

Другу групу складала зростаюча в провінціях землевласницька аристократія. Вона формувалась в надрах адміністративних районів-фем, система яких стала розвиватись з VII сторіччя та розповсюдилась на всю імперію на початку Х сторіччя. Управління у них зосереджувалось в руках стратигів — представників переважно військової аристократії. Вони поступово перетворювалися на великих землевласників за місцем своєї служби.

З середини Х сторіччя провінційна аристократія почала боротьбу за престол. Вона мала вплив, багатство, землі, залежних людей; вона організовувала військові сили та очолювала їх; вона обороняла кордони та розширювала володіння імперії. Але вона була віддалена від трону. Не позбавлена милості василевса, вона все-таки не мала можливості прямо впливати на його політичний курс. До того ж представники столичної бюрократії з кінця IX — початку Х сторіччя теж почали перетворюватись на великих землевласників. З XI сторіччя громадянське чиновництво відтісняло військову аристократію і від фемного управління.

З загостренням боротьби та наближенням її вирішальної стадії обидві сторони мобілізували всі свої резерви. Величезного значення в політичних комбінаціях та збиранні сил набули родинні зв’язки. Василевс опирався не лише на своїх прихильників та соратників за їх становою приналежністю та політичною орієнтацією, але й на широке коло представників свого родинного клану.

Свобода волевиявлення монарха ставала все менш безконтрольною, а його ізоляція від простих підданих — все більшою. Амплітуда «вертикальної рухомості» помітно скоротилась ще до 1081 року — остаточної перемоги провінційної аристократії, а з часу цієї перемоги стала ледь помітною. Трагедія імперії, однак, була в тому, що перемога прийшла занадто пізно — Візантія безнадійно відстала від передових країн Заходу. З одного боку, зашкарублість застарілих державних традицій, а з іншого боку — особливості зовнішньополітичних обставин завадили провінційній аристократії, яка прийшла до влади, знайти вихід з глухого кута: історія імперії з кінця ХІІ сторіччя стала історією її затяжної агонії. Найближче оточення ставлеників провінційної аристократії, яке складалось з родичів та соратників, дуже швидко виявило схильність до традиційних методів володарювання, пов’язаних з величезними витратами на утримання державного апарату.

Ще до перемоги провінційної знаті окремі імператори намагались втілити в життя деякі реформи, але зустрічали прямий або замаскований опір столичної бюрократії. Навіть половинчасті реформи державної системи розбивались об мовчазний спротив апарату влади, саботувались, глохли; відточений протягом сторіч механізм функціонував часто вже незалежно від волі василевса.

Призначення на посади (крім найнижчих постів) залежало від присвоєння титулів-чинів. Чини в Х—ХІ сторіччях поділялись на чотири ієрархічно супідрядних розряди; кілька чинів були поза розрядами — це були найвищі титули (також ієрархічно супідрядні). Власник титулу отримував точно встановлені права і належну посаду. Деякі титули присвоювались без призначення на посаду: для вищих титулів не було ніякої особливої посади, але вони вважались найбільш почесними.

Немало титулів і відповідних посад (переважно палацових) призначалось спеціально для євнухів. Духовні особи також мали право на отримання ряду титулів. Час від часу значення різних титулів падало чи зростало, деякі з них взагалі виходили з ужитку, запроваджувались нові титули. Це була далеко не безневинна забаганка монарха: Пселл називав систему присвоєння титулів одним з найважливіших важелів влади, разом з видачею грошей з казни та утриманням війська.

Особливу роль в управлінні, незалежно від займаної посади та присвоєного титулу, грали тимчасові правителі — довірені особи, які після коронації василевса заново комплектували весь чи майже весь палацовий штат, міняли сановників, розпоряджалися казною, власністю корони, вирішували долю армії, війни та миру. Іоанн І Цимісхій, який провів майже все своє недовге царювання в походах, з сумом нарікав, проїздячи мимо квітучих садиб на нещодавно відвойованих ним у арабів землях, що він особисто та військо терплять нестатки, а все потрапляє до рук паракімомена Василія Нофа. Казали, що саме за необачне слово так дорого заплатив василевс: скоро він помер.

Суттєва еволюція відбулась в управлінні провінціями. До середини ХІ сторіччя головну роль в фемі грав її стратиг, котрому були підвладні всі інші військові та цивільні чини провінції, в тому числі суддя феми та керівники мілких адміністративних одиниць феми: банд, турм, клісур. Феми мали різні ранги відповідно до їх значення для держави — тому розрізнялись за рангами і стратиги. З другої половини ХІ сторіччя важливу роль в фемі почав грати суддя. Кордони самих фем стали нечіткими, феми часто дробились чи укрупнювались. Стратиг укрупненої, зазвичай прикордонної феми зберігав великі повноваження. Що ж стосується дрібних, віддалених та бідних фем, то призначення туди на посаду стратига чи судді розглядалось як заслання (часто це відповідало дійсності).

Крім великих власників, які мали в провінціях офіційні посади, існувало чимало магнатів, які не перебували на постійній службі. Проте їх вплив в фемі часом був не меншим, ніж вплив її офіційного правителя: магнати мали багато залежного і підвладного люду, свої укріплення і свій військовий загін. І все ж в ХІ—ХІІ сторіччях основне багатство навіть провінційного магната було не в земельних володіннях, а в рухомому майні: грошах, благородних металах, дорогоцінному камінні, дорогому начинні, ювелірних виробах, багатих одежах, зброї та обладунках. Земля, залежне селянство, орендатори, слуги та челядь забезпечували магнату політичну вагу та вплив. Але головним джерелом надходжень в його особисту казну були державна руга, військова здобич та дари василевса.

У Візантійській імперії організація влади, господарства та побуту була заснована на писаному законі. Справедливе, однак, зауваження, що в історії Візантії нічого не зрозуміти, якщо не розрізняти теорію та практику — проголошені законом норми та їх дотримання. Так, закон признавав всіх громадян імперії (крім рабів) вільними — а особиста залежність селян була поширеним явищем вже в кінці ХІ сторіччя; закон оголошував церковне майно недоторканим — а воно вилучалось неодноразово; закон затверджував загальну рівність в суді – а бідняк ніде не міг знайти захисту; закон погрожував користолюбцям, податковим збирачам, тяжкою карою, — а вони процвітали.

Саме в справі стягування податків протиріччя між законодавчою нормою та її дотриманням проявлялось особливо яскраво. В різні епохи діячі імперії оголошували «нервом» то гроші, то військо («нервом» називали те, в чому була нестача: в Х—ХІ сторіччях не вистачало воїнів, а в ХІІ — грошей). Налагоджене грошове господарство, яке органічно зрослось з державною системою, Візантія успадкувала від Пізньої Римської імперії. Які б не були шляхи еволюції економічної структури візантійського суспільства, гроші залишались засобом обміну і мірою вартості в імперії. Це в цілому прогресивне явище, в розвитку якого із зрозумілих причин Візантія випередила інші країни Європи, мало і важкі для неї наслідки: її грошові багатства, без запасів яких, як говорив Олексій І, «нічого не можна зробити», безперервно витікали в менш розвинуті країни, які оточували імперію, близькі та далекі країни, котрі в силу пасивного торгового балансу Візантії (вона завжди більше купувала, ніж продавала) отримували її монету і пускали в обіг чи використовували в якості прикрас.

В ХІ сторіччі грошовим податком замінили останні натуральні збори і навіть військову повинність значного прошарку селян. Ще на початку Х сторіччя слов’яни Пелопоннесу відкупались від військової служби.

Як правило, розміри податків та повинностей для сільського населення були більш значними, ніж для міського. Надзвичайна складність підрахунків, обміру та оцінки майна та невігластво селян обтяжували їх становище. Для окремих селян норма оподаткування могла виявитись несправедливою внаслідок деяких офіційних приписів влади. Наприклад, анаграфевс (оцінщик майна) мав право підраховувати площу ділянки неправильної форми, основуючись на довжині периметру. Довжина периметру ділилась на чотири (отримували сторону уявного квадрата) та результат множили сам на себе — добуток приймали за площу ділянки. Збереглось декілька грамот, в яких саме так пораховані розміри трикутних та сильно витягнутих стрічкою ділянок — їх площа при цьому (і відповідно сума податку) абсолютно «законно» завищені в півтора-два рази.

Справжнім лихом для платників податків була система відкупу податків та продажу державою посад, пов’язаних зі збором податків. Уряд то відміняв цю систему (народ повставав, вимагаючи її відміни), то вводив її знову. Приватна особа — відкупщик чи покупець посади податкового збирача — вносив в казну чи зобов’язувався внести певну суму грошей. Натомість ця особа отримувала право при зборі податків з відкупленої території звертатись по допомогу до поліцейської влади. Легальним правом визнавалось отримання за рахунок платників податків певного прибутку понад суму, витрачену на відкуп. Відкупщик часто позичав під відсотки потрібні для відкупу гроші у лихварів, і ці відсотки він також виплачував, утримуючи з платників податків набагато більше офіційно встановленого податку.

Уряд, зацікавлений у збереженні платоспроможності платників податків, інколи влаштовував ревізії та карав практорів (податкових чиновників), але одразу застосовував відкупи та продаж посад збирачів податків, сподіваючись на ріст надходжень грошей в казну. Нікіта Хоніат вважав, що з сум, зібраних в якості податків, ледве половина йшла в казну. А грошей державі потрібно було все більше і насамперед на військові потреби.

В ІХ–ХІ сторіччях збройні сили імперії складались переважно з селянського ополчення кожної феми, яке періодично скликалось для навчань та походів. Теоретично, добре навчений та забезпечений воїн-співвітчизник (ромей) повинен був бути надійнішим в бою, ніж воїн-найманець — зайда та чужоземець. Але стратіотське ополчення в імперії виродилось вже до середини ХІ сторіччя, натомість число найманців швидко росло. Це були і хрещені араби, і вірмени, і грузини, і печеніги, і половці, і алани, і прибульці з Заходу. З 70-х років ХІ сторіччя серед них з’явились і турки.

Найманці-іноземці прибували в імперію і поодинці, і групами в декілька сотень людей, як наприклад русичі і варяги. Зрідка імперія наймала цілу армію у правителів інших країн. Але це було дорого та небезпечно. Болгарське військо, яке василевс покликав для придушення заколоту Фоми Слов’янина, отримавши плату, на зворотному шляху грабувало місцеве населення. Військо Святослава, запрошене Никифором ІІ для ведення сумісної війни з болгарами, стало серйозною загрозою для самої Візантії.

Крім сухопутних військ, імперія мала також військовий флот: провінційний, який використовувався переважно для вартової служби, та центральний — царський, який грав головну роль у великих експедиціях. Крім того, на узбережжі Малої Азії і на островах знаходилось декілька морських фем, населення котрих утримувало сильний військовий флот та несло переважно морську службу в якості гребців та військових моряків.

Військовий флот Візантії переживав епохи злетів та падінь. В середині VII сторіччя Костянтин V зміг послати в гирло Дунаю для ведення дій проти болгар до 500 суден, а в 766 році — більше 2000. Сильним залишався флот і в Х сторіччі. На ворогів наводив жах «грецький вогонь». Викидався він з сифонів у вигляді бронзових чудовиськ з розкритими пащами. Сифони можна було повертати в різні боки. Самозаймиста рідина горіла навіть у морі.

З другої чверті ХІ сторіччя стали проявлятись перші ознаки занепаду військового флоту. Успіхи норманського вторгнення з Італії на початку 80-х років ХІ сторіччя змусило Олексія І вжити термінових заходів з відродження флоту. Особливо багато суден будували в столиці. Смолили та оснащували їх головним чином на острові Самос. Але й цей нашвидкуруч побудований флот не зміг завадити висадці Роберта Гвіскара, і василевс скористався послугами венеціанців, заплативши їм надзвичайними торгівельними привілеями в імперії, що згубно відбилось на розвитку вітчизняного ремесла та торгівлі.

В кінці ХІІ сторіччя візантійські військові моряки втікали, ледь побачивши ворожі кораблі. Голова царського флоту Михаїл Стріфн, зять імператора, відкрито торгував спорядженням: парусами, якорями, канатами. На час підходу флотилій хрестоносців до Константинополя весною 1203 року колишня «володарка морів» свого військового флоту практично не мала.

Військові сили імперії використовувались не лише для боротьби із зовнішніми ворогами, але і з внутрішніми: узурпаторами, які зазіхали на трон василевса; пригнобленими селянами і городянами, які піднімали повстання; іноплемінними підданими, які прагнули відокремитись від імперії. Однак не одне пряме насильство забезпечувало міцність влади василевса. Режим візантійської деспотії підтримувався і за допомогою постійної ідейної обробки ромейських підданих, якою щодня займалась не тільки церква, а й вся офіційна урядова пропаганда.

Хроніст, по багатьох роках після смерті василевса, дозволяв собі хулити його, міг засуджувати його і ромей в тісному колі сім'ї та друзів, але на людях, на площах і вулицях, у реляціях та указах, які голосно зачитували народові на ринках і у церков глашатаями, з церковного амвона візантієць звикав слухати лише славослів'я василевсу. Вірність і моральна бездоганність підданого передбачали безумовну згоду в усьому з василевсом, неухильну законослухняність і беззаперечну покору владі.

Візантія зберегла римське право та основи римського судочинства. Суд в країні здійснювався переважно представниками державних закладів. В провінціях його творили фемні судді та інші чиновні особи відповідно до їх посадових функцій (справи, пов’язані зі сплатою податків, могли вирішувати практори; правопорушення воїнів розбирали військові судді; до середини ХІ сторіччя суд стратига був вищою судовою інстанцією феми). Безліч справ, пов’язаних з сімейними негараздами та розподілом майна, вирішував церковний суд (судив митрополит чи єпископ).

Прийнятий законом порядок судочинства часто-густо не дотримувався відносно політичних злочинців: їх садили в тюрму та відправляли у заслання без всякого суду, за наказом василевса чи епарха. Крім того, в імперії був чудово налагоджений таємний розшук, всіма справами якого керували безпосередньо з палацу і головною метою котрого була безпека государя. Навіть сановник, будучи поза підозрою, але усвідомлюючи, що завинив перед василевсом, часом не виносив напруженого очікування викриття — і постригався в монахи. Примусовий постриг у монахи був офіційним видом кари, хоч і не зовсім зрозумілим. З одного боку, постриг, пов'язаний з відмовою від мирських благ, оголошувався добровільним духовним подвигом. З іншого боку, постриг зробили карою, яка назавжди позбавляла винного радостей земного життя.

Тюрми утримувала держава. В тюрму садили політичних злочинців, особливо небезпечних рецидивістів та неспроможних боржників. Дебоширів та гуляк за дрібні проступки просто пороли на місці без суду і розгляду. Бідняка візантійська бюрократія карала смертю, відсіканням носа, руки, оскопленням, каторгою, пороттям, штрафом, вигнанням з міста — їй було невигідно годувати, поїти й одягати замість того, щоб отримувати з простолюдина податки. Фальшивомонетників, трапезитів, які погано виконували поліцейські функції, аргіропратів, які домішували до золота інші метали, карали відрубуванням руки, перелюбників — відрізанням носу, винних у скотолозтві — оскопленням. Остання кара застосовувалась і до політичних злочинців, також її застосовували до осіб, чиї права на трон (родинні зв’язки зі скинутим василевсом) становили небезпеку. Але найбільш поширеною калічницькою карою було осліплення.

Столичний плебс був чужим за своїми інтересами трудовому населенню міста. Далеко не кожен погром будинків знаті був результатом класової боротьби пригноблених, далеко не кожне пограбування чиновника на дорозі — помстою народних месників. Ні декласованій черні в містах, ні більшості розбійників і піратів трудові маси не симпатизували — від їх жорстокості і звірств просте населення плакало часом кривавими сльозами. Столичний плебс грабував, використовуючи кожну можливість (зміна влади, пожежа, бійки біля водогонів у засуху, публічні страти і навіть загальнонародні свята) і не зупинявся ні перед чим: ні перед підпалами, ні перед вбивством, ні перед руйнуванням будівель. Він примикав до кожного справді народного руху і завдавав йому шкоду своїм сліпим хижацтвом і безчинствами.

Влада як фатум переслідувала ромея на всьому його життєвому шляху. Страх перед нею, проникаючи в душу обивателя, змушував його коритись майже автоматично. Замкненість, недовіра навіть до друзів та близьких родичів, крайній егоїзм та нещирість були характерними рисами індивіда, вихованого деспотизмом та сповненого усвідомлення нікчемності своєї особистості

Однак той же візантієць відрізнявся схильністю до сентиментальності, емоційних вибухів та поривів гострого співчуття до знедолених. Він був готовий до добровільного подвижництва; позбавлений впевненості в своєму благополуччі, навіть заможний ромей жив під гнітом реальної небезпеки опинитись серед низів суспільства; його пригнічував здогад про своє затоптане людське достоїнство, про неприродну рабську покірність долі та випадку, котрі цілком залежать не від нього, а від волі та капризу правлячого деспота та його служників.

За матеріалами книги Г. Літавріна «Як жили візантійці»