Японська тілесна культура

mia для розділу статті / 22.10.2013, 13:46 / Джерело

Які комплекси в процесі модернізації долало японське суспільство другої половини XIX століття, як вплинула на розвиток антизахідних настроїв відмова від включення пункту про расову рівність, які нові категорії краси вводили японські письменники, і яке значення має тілесний фактор у розвитку культури, розповідає доктор історичних наук Олександр Мещеряков.

Зазвичай питання тілесної культури досліджують з точки зору власне тіла: який одяг люди носили, чим вони себе прикрашали, як жестикулювали і т.д. Проте тілесна культура має величезне значення і для історичного процесу. Це можна показати на прикладі Японії.

В другій половині 19-го століття, коли закриту для зовнішніх відносин Японію змушують піти на контакт із Заходом, японців охоплює сильний комплекс неповноцінності. Цей комплекс стосується багатьох аспектів: території, мистецтва, природи і, власне, тіла. Японці вважали, що європейці набагато красивіші, вищі і сильніші фізично. Тим не менш, Японія рішуче приступила до модернізації і дуже швидко досягла великих успіхів. Досить сказати, що на самому початку 20-го століття вона стала першою великою країною світу, в якій була досягнута стовідсоткова грамотність.

Але для тодішньої картини світу було дуже важливим, щоб країна перетворилась на колоніальну імперію, оскільки всі держави світу того часу були колоніальними імперіями. Японії вдалось здійснити і це. В результаті війни 1894—1895 років з Китаєм Японія отримала Тайвань. В результаті війни з Росією 1904—1905 років Японія отримала південну частину Сахаліну. Але це були острови, а у Японії був ще й «острівний комплекс» — мовляв, справжня імперія повинна бути неодмінно материковою. І коли у 1910 році японці приєднали Корею, у всіх газетах з гордістю писали: Японія — материкова імперія.

Після цього японці почали думати, що вони стали в один ряд з іншими державами. Але не будемо забувати, що на Заході це були расистські часи і тому японців не бажали визнавати за рівних. В хід була пущена теза про так звану «жовту небезпеку». Вперше її вжив по відношенню до Японії німецький імператор Вільгельм Другий. Цю тезу підхопили і в так званому «цивілізованому» світі, багато хто став вважати, що загроза від людей з жовтим кольором шкіри набагато гірша, ніж «біла небезпека». Тобто, незважаючи на всі свої успіхи японці як і раніше піддавались дискримінації. Шкіра — це фізіологічний параметр, змінити його не можна, тобто японці назавжди залишаються людьми «другого сорту». Можна досягти успіху в економіці, в політиці, в освіті, в науці, в мистецтві, але дискримінація за расовою ознакою раз і назавжди залишає країну і націю в приниженому становищі.

Закінчилась Перша світова війна. Японія приймала в ній мінімальну участь, тим не менш приймала — на боці Антанти, тобто була країною-переможницею. Після закінчення війни відбулась Версальська мирна конференція, де формується Ліга націй і приймається її статут. Японці пробують внести до нього пункт про расову рівність, але їх чекав провал — адже всі світові держави мали колонії з «кольоровим» населенням. Це було страшною образою для японців, і вони все більше починають говорити про те, що Захід застосовує подвійні стандарти. Одночасно починає обговорюватись питання про те, що ж являє собою тіло японця. Неможливо тривалий час вважати себе неповноцінним. І японці починають знаходити красу в своєму тілі.

Видатний японський письменник Танідзакі Дзюн'їтіро пише своє знамените есе «Похвала тіні», в якому він говорить, зокрема, про красу японця. Про красу шкіри японця, насамперед — японки. У західному дискурсі обговорювався колір шкіри і, звичайно, за кольором шкіри японці темніші. Але Танідзакі, а слідом за ним і інші літератори, вводять такий параметр, як гладкість шкіри, тобто параметр тактильності, який в європейському дискурсі задіяний не був. Стверджується, що шкіра японців надзвичайно гладенька, по гладкості шкіри японки, звичайно ж, перевершують європейців, і це починає вважатись предметом національної гордості. Танідзакі навіть казав, що європейська жінка — це об'єкт для споглядання, що до японської жінки, то дивитись на неї може бути не настільки приємно, зате торкатися її — набагато приємніше. Це була естетична складова зусиль з подолання комплексу тілесної неповноцінності.

Але, крім великих письменників, в Японії того часу були і «великі» військові. І вони стали пишатись тим (не звертаючи при цьому ніякої уваги на жіночу красу), що тіло японського чоловіка від народження функціонально пристосоване для ведення війни. При цьому в хід йшли найбезглуздіші, з нинішньої точки зору, аргументи. Європейці говорили, що у японців короткі ноги. На що японські вояки відповідали: так, у японців короткі ноги, але тому центр ваги у них розташований нижче, і це робить фігуру японського солдата більш стійкою. А що може бути важливішим для ведення бойових дій, ніж стійкість?

Японці були ображені тим, що їх дискримінують за расовою ознакою, за кольором шкіри, за розрізом очей, за ростом і т.д. Тому антизахідні настрої в Японії в 30-х роках весь час міцніли, ширились і розгорялись. І це послужило вихідним поштовхом для того, що країна почала рухатись до мілітаризму. Хотілось довести, що японське тіло — повноцінне.

Багато істориків вважають (і в цьому є певний резон), що Японія почала війну, оскільки їй були потрібні ресурси. Але початковий поштовх можливо був в іншому. Японці були ображені на Захід через те, що він піддавав їх тіло дискримінації, і це послужило першопричиною для початку війни. Ця образа, яка була нанесена всім японцям, була використана для роздмухування антизахідних і націоналістичних настроїв. І Японія почала війну, напавши на США і Великобританію. Не будемо забувати що Англія — це світова держава, а значить, Японія напала на всі її домініони. Вона напала і на Індонезію, а Індонезія — це голландська колонія. Практично самотужки Японія почала боротьбу проти половини світу. В Японії були люди, які чудово розуміли, що війна закінчиться провалом, але емоції були сильнішими. І ці емоції були значною мірою зумовлені тілесним фактором — дискримінацією за тілесною ознакою.

Війна скінчилась, і настали інші часи. Проблема тілесної неповноцінності до певної міри досі зберігається в Японії. Але абсолютно в незначній мірі і в дуже згладженій формі. Як і раніше в пошані біла шкіра. Але насправді біла шкіра традиційно шанується в Японії. Людина, яка має білу шкіру, — це аристократ, який не працює на сонці. Японці дуже сильно підросли. Це пов'язано, перш за все, зі змінами в раціоні, з тим, що вони стали споживати багато білка, а також з переходом від фізичної праці, до праці більш інтелектуальної. Важка фізична праця пригнічує ріст.

Тілесний фактор як чинник історії, безумовно, себе віджив. І на Заході в даний час в якості спокутування расистського гріха широко поширилась концепція мультикультурності, стали популярними азіатські типи краси, азіатський одяг, азіатська їжа. Це реалії недавнього часу. Адже в довоєнній Європі чи Америці, якби вам запропонували скуштувати японської кухні, кожен би відповів, що їсти живих гадів абсолютно неможливо.

З точки зору тілесності зараз ми переживаємо дуже цікавий момент. В історії людства і Японії тіло людини ніколи їй не належало. У нього завжди був інший хазяїн. В європейській культурі хазяїном тіла християнина являється, безумовно, бог. Тому людина не може розпоряджатись цим тілом, не може накласти на себе руки, так як тіло дано їй богом. В японській традиційній культурі думали дещо інакше, хоча тіло теж не належало японцеві. Твоє тіло належить батькам, оскільки вони дали тобі життя. З цього випливають надзвичайно важливі висновки.

Людина повинна жити довго. Інакше вона не зможе виконати свій синівський або дочірній обов'язок — доглядати за старими батьками. Тому досить рано в Японії з'являється безліч лікарів-теоретиків, які обґрунтовують необхідність довгого життя, мотивуючи це саме тим, що ти повинен піклуватись про своїх старих батьків. Другий варіант деприватизації тіла — ти повинен служити своєму сюзерену. Але не всі японці були самураями, більш загальний випадок — це служити батькам (насамперед, батьку). Таким чином, тіло розумілось як інструмент служіння. Тут можна говорити про «патерналізацію» тіла.

У всіх тоталітарних державах, включаючи Радянський Союз, нацистську Німеччину і довоєнну Японію вважалось, що тіло належить державі, батьківщині, вождю. За першим покликом ти повинен піднятись в атаку, віддати життя. Тобто і в цей період твоє життя і твоє тіло являється інструментом служіння державі. Таким чином, мова йде про «націоналізацію тіла».

Сьогодні ми спостерігаємо нову культурну ситуацію «приватизації тіла»: твоє тіло належить саме і тільки тобі. І це спостерігається вперше у світовій історії. Тому ми бачимо такі явища, які когось захоплюють, а людей старшого віку обурюють. Барвисті та позбавлені культурного сенсу татуювання, нанесення собі шрамів, пластичні операції, зміна статі і т.д. Ідеологія така: тіло моє, що хочу, те з ним і роблю, відчепіться від мене. Всяка ситуація, доведена до крайності, стає абсурдною. У тому числі і нинішня. Можливо, вона буде подолана. Аргументація ж буде така: тіло — моє, а виробляти з ним різні пластичні маніпуляції — шкідливо для мого здоров'я.