Якобінський терор

mia для розділу статті / 04.09.2015, 10:22 / Джерело
Масові розстріли в Нанті, 1793 рік

Скільки років суперечкам про Французьку революцію, стільки ж і суперечкам про терор, про те, чому він був необхідний, до чого призвела політика терору. Найактивніше ці суперечки велись в Радянському Союзі і Франції. Радянський Союз — тому що більшовицький терор безпосередньо асоціювався з якобінським терором, причому не на рівні громадської думки, а у виступах керівників партії та уряду. Ленін називав Дзержинського якобінцем, Сталін говорив, що органи ВНК — ДПУ проводять терор, як колись органи якобінської диктатури, тому цей сценарій був дуже актуальним. У Франції також ведуться суперечки про терор, але з абсолютно інших позицій, і починаються ці суперечки ще до закінчення революції. Питання ставили так: здавалось би, революція — дитя Просвітництва, мріяли побудувати світ, заснований на розумі, мріяли здобути щастя, і такий ентузіазм перших років революції, але все закінчується кров'ю, стражданнями, громадянською війною — чому ж так сталось?

Що таке терор? Французькою terreur формально означає «жах», тобто будь-яке насильство, яке викликає жах, ніби повинно називатись терором. Інша справа, що тоді терором стає і стихійне насильство, а стихійне насильство починається з перших днів революції — натовп лінчував коменданта Бастилії. Тому, хоча суперечки ведуться, історики більш-менш домовились про те, щоб політикою терору називати державну політику. Так в історії з'являється досить усталене словосполучення «якобінський терор».

Чому якобінський? Не якобінці починають терор, він починається до них. Не якобінці починають порушувати права людини, якими так пишались у 1789 році. Все це відбувається до них. Але саме якобінці надають терору такого розмаху, і саме якобінці, як тоді говорили, ставлять його на порядок денний. Це відбувається на початку осені 1793 року у відповідь на вимоги парижан, насамперед паризьких низів, і тоді Національним конвентом, вищим органом управління країною, приймається рішення поставити терор на порядок денний. В якому сенсі? Логіка така: народ єдиний, народ має єдину волю — це ще ідея просвітителів. Народ виявляє цю волю, обираючи своїх представників, в даному випадку депутатів Конвенту. Вони приймають якісь рішення, а той, хто виступає проти цих рішень, виступає проти народу, він ворог народу. Словосполучення «ворог народу» теж з'являється якраз в роки Французької революції. А якщо він ворог народу, якщо він сам своїми діями ставить себе за межі нації, за межі французького народу, то нація вправі на це відреагувати і його покарати.

За так званим «Декретом про підозрілих» від 17 вересня 1793 року наказувалось арештовувати і тримати у в'язницях до укладення загального миру, як тоді казали, всіх підозрілих. Тобто не тих, хто скоїв якийсь злочин, не тих, хто виступав з контрреволюційними гаслами або вбивав революціонерів, а підозрілих — тих, хто не може довести свою благонадійність: колишніх дворян, родичів емігрантів, священиків, які не підтримали революцію, і взагалі всіх, хто органам на місцях здасться підозрілим. Відтоді і починається терор, такі арешти проходять по всій країні, вони стають масовими.

Виникає питання: наскільки те, що відбувалось в містечках, у селах, збігалось з декретами Конвенту? Ті, хто здійснювали терор на місцях, часто діяли не в рамках букви закону або навіть духу закону, а виходячи з власних бажань, небажань, особистих зв'язків і власної вигоди, ведені міркуваннями помсти — все це, безумовно, було. Але тим не менш терор стає політикою державною.

Досі сперечаються, скільки людей опинилось в тюрмах і було страчено під час терору, цифри називаються різні, але промовисті — від 50 тисяч до півмільйона людей. Скільки людей загинуло під час терору, відомо краще. Ці підрахунки дуже активно ведуться істориками в XX столітті. Зокрема, був такий американський історик Дональд Грір, який порахував, наскільки зміг, страчених за законом, розстріляних без суду і слідства і прийшов до цифри приблизно 35-40 тисяч осіб. Водночас Грір намагався дізнатись з тих справ, які збереглись, хто були ці люди. Тому що є такий образ, що революція бореться з контрреволюціонерами, з тими, хто хоче відновити монархію, з дворянами, священиками насамперед. І в цьому плані цифри, до яких прийшов Грір, викликали досить сильне здивування, оскільки чотири п'ятих від усіх страчених під час терору, — це не дворяни, не священики, а, як їх називали до революції, третій стан, тобто міські низи: торговці, ремісники, заможні селяни — саме вони становлять чотири п'ятих жертв терору.

Навіщо вводився терор? За якою логікою? В історіографії існує поширене пояснення, яке отримало назву теорія обставин. Ніхто не хотів звірствувати, не хотів вводити терор, але не було іншого виходу. Звичайно, якобінці, монтаньяри мріяли перемагати на фронтах, постачати армію хлібом, щоб селяни цей хліб їм продавали за твердими, встановленими цінами, але селяни не захотіли, вороги активізувались, хтось не підтримав революцію, а хтось прямо висловився за короля, ситуація надзвичайна, інтервенція, повстання... І в цей момент терор виявився єдиною політикою, яка змогла врятувати революцію. Таке пояснення дається в рамках теорії обставин.

Це пояснення було б чудовим, якби не одне але. Справа в тому, що до зими 1793-1794 року країна, по суті, вже виходить з цієї надзвичайної ситуації: армії інтервентів відходять, контрреволюційні повстання, або просто повстання придушуються, вже заговорюють про те, що добре було б укласти мир, але саме на цей момент припадає пік терору. 22 преріаля II року Республіки за революційним календарем, або в травні 1794 року за звичайним календарем, у Конвенті виступає один із соратників Робесп'єра Жорж Кутон. Він пропонує наступний декрет: спростити судочинство, скасувати змагальний процес, тобто ніяких адвокатів. Логіка яка: вони з нами не церемоняться, і ми з ними церемонитись не будемо, покарання тільки одне — смертна кара, ніяких тюремних ув'язнень, тобто або виправданий, або винний. Вирок виноситься на підставі «будь-якого морального чи фізичного доказу, розуміння якого доступне кожній розумній людині». Підставою для вироку стає совість присяжних, тобто не закон, не кримінальний кодекс, не наявність якихось формальних злочинів, а совість присяжних: якщо присяжні вважають, що людина гідна страти, значить, її потрібно стратити. За шість тижнів після прийняття цього декрету було страчено, насамперед в Парижі, більше, ніж за попередні 14 місяців. Це, власне, називається «великий терор». І звичайно, він абсолютно не вкладається в логіку теорії обставин.

Цей терор був досить багатоликим, оскільки зачіпав не лише контрреволюціонерів, тих, хто виступав проти республіки, він зачіпав величезну кількість людей по всій Франції. Серед цих людей були дуже яскраві імена, оскільки сходять на ешафот чи інакше переслідуються в рамках цієї політики терору дуже багато з тих, хто робив революцію, причому робив не тільки в 1789 році (можна було б сказати: «Вони виступали за короля, а тепер республіка»), але й ті, хто найактивнішим чином сприяв становленню республіки, ті, хто виступав проти монтаньярів, але, безумовно, за революцію. Як приклад можна навести таке яскраве ім'я, як родич короля Філіп Орлеанський, герцог Орлеанський, який прийняв революцію, відмовився від титулу, взяв прізвище Егаліте («рівність»), тобто вимагав, щоб його називали Філіп Егаліте. Він депутат Конвенту, який встановив республіку, він голосував за страту короля, а далеко не всі депутати голосували за страту короля, і він теж сходить на ешафот в рамках цієї політики терору, так само, як і король, як і королева Марія-Антуанетта — всі вони стають жертвами політики терору.

Якщо перейти від людського виміру до географічного, до більш глобального, то, звичайно, терор позначився на житті людей по всій країні, далеко не тільки в Парижі. Коли в Ліоні був придушений заколот, Конвент прийняв рішення: місто Ліон повстало проти свободи — міста Ліон більше не існує. Тобто Ліон наказувалось зруйнувати, але цього не сталось з різних причин, проте декрет був прийнятий. У Нанті один з депутатів Конвенту Кар’є прославився тим, що влаштовував так звані революційні «весілля», коли людей вивозили на баржах на середину Луари, зв'язували спина до спини чоловіків і жінок і кидали у воду — тоді в Нанті це називали «дати попити з великої чашки». Про те, що творив Кар’є в Нанті, проти ночі краще не читати. Інший депутат Конвенту Фуше, який потім буде міністром поліції Наполеона, прославився тим, що розстріляв без суду і слідства близько 800 осіб в рамках своєї поїздки по країні як депутат Конвенту.

Коли навесні 1794 року починається «великий терор», він, звичайно, пояснюється ніякою не теорією обставин, а тим, що в цей час терор стає неодмінним елементом політичної боротьби. Монтаньяри взагалі і робесп’єристи зокрема використовують терор для боротьби з політичними супротивниками. Жорж Дантон, відомий революціонер, надзвичайно популярний оратор, один з тих, хто сприяв падінню монархії, виступає за мир, виступає за припинення терору і сходить на ешафот. Паризькі низи, навпаки, виступають за поглиблення терору і кажуть: «Ми нічого не отримали від революції», і їх лідери теж сходять на ешафот. Навесні 1794 року у Конвенті починають звучати голоси робесп’єристів про те, що потрібне ще одне, останнє зусилля, потрібна остання хвиля страт, потрібно очистити Конвент від усіх ворогів революції. Це вже безпосередньо сприяло падінню диктатури монтаньярів, оскільки не були названі імена депутатів, ніхто з депутатів не міг почувати себе в безпеці, і тоді вони домовляються, виступають проти Робесп'єра, закінчують диктатуру монтаньярів і тим самим рятують свої життя. Так, власне, закінчується терор.