Велика хартія вольностей

mia для розділу статті / 04.08.2015, 15:36 / Джерело

Для сучасного англійця чи американця Велика хартія вольностей (лат. Magna carta) — це один з основоположних документів, в якому, можливо, вперше втілились такі ідеї, як верховенство права, суд рівних, рівність усіх перед судом, захист прав людини.

Головний зміст цього документа відбиває назва, яку йому дали згодом: «хартія» — носій, документ, «велика» — тобто важлива, «вольностей» — тобто висвітлює права і свободи осіб — спочатку найбільш поважних баронів, васалів короля, потім всіх вільних осіб, а згодом і всіх підданих Великобританії.

Цей документ у даний момент лише номінально зберігає значення, частково записаний в британській конституції, хоча формально діють тільки три статті, які захищають права англійської церкви, надають права і вольності місту Лондону і околицям, і найвідоміша, 39-а стаття, про судове переслідування за законним вироком рівних обвинуваченому.

Статті, про які ми говоримо, в самому документі не виділені. Початковий документ — це суцільний текст, написаний на шматку пергаменту, вичиненій шкірі, різних розмірів. Завдання полягало в тому, щоб затвердити документ, скласти якомога більше копій, розіслати по кафедральним соборам в Англійському королівстві. Кожна копія — це суцільний текст на тому заповненому від лівого верхнього кута до правого нижнього шматку пергаменту, який був. Тільки в середині XVIII століття англійський юрист Вільям Блекстон в першому серйозному дослідженні хартії та історії її складання запропонував поділ на статті, який і використовується донині.

Ще один цікавий момент, який зазвичай не згадують: різні підходи до Magna carta — існує погляд істориків та погляд юристів. Є Magna carta як історичний документ з усією передісторією її прийняття, артефактами і подальшою редакцією. Історики починають її вивчати близько XVIII століття, а серйозні дослідження з'являються тільки у XIX столітті. До цього часу Magna carta досліджують виключно юристи, для яких вона поступово набуває значення одного з конституційних документів Британії.

Для істориків важливе оригінальне значення, для юристів — правове значення окремих положень документа, якого вони набувають з часом. Дотепер англійський юрист може послатись на Велику хартію, щоб обґрунтувати принцип верховенства права рівності перед судом.

Історія прийняття Великої хартії

У 2015 році у Великобританії, а також інших англомовних країнах відзначають 800 років з моменту прийняття Великої хартії вольностей. Важко назвати інший середньовічний правовий акт у Старому Світі, про який сьогодні пам'ятають не тільки історики права, а й широка громадськість. Причому не тільки пам'ятають, а й вважають відправною точкою розвитку сучасних концепцій прав і свобод вільної людини, неупередженого та швидкого правосуддя, верховенства права щодо приватних і посадових осіб, заборони свавільного оподаткування. За свою довгу історію хартія могла бути не раз втрачена чи забута, але досі кожне покоління відкривало її значення заново. Тим цікавіше розібратись в перипетіях самого історичного документа і оточуючого його міфу.

На 17-й рік правління (1215 рік за сучасним літочисленням) англійський король Іоанн, прозваний Безземельним, «дарував» своїм підданим хартію, яка підтверджувала їх стародавні права і вольності. Резонанс викликала не так сама хартія, як обставини її прийняття. Іоанну доводилось обкладати своїх підданих новими поборами, щоб фінансувати свої невдалі війни з королем Франції Філіпом II і повернути втрачені володіння в Нормандії. Репутацію англійського монарха в очах підданих погіршило ще й те, що в 1213 році він оголосив себе васалом папи римського Інокентія III, щоб отримати його підтримку і уникнути вторгнення французького короля в Англію.

Потребуючи грошей, Іоанн і його чиновники йшли на всілякі порушення встановлених звичаїв: це і збільшення феодальних зборів, і оголошення нових земельних ділянок королівськими лісами, і безпідставне позбавлення феодів своїх васалів, і насильницька видача заміж вдів, і свавільне затримання незгодних з цією політикою лицарів. Словом, усі ті зловживання, проти яких повстали англійські барони в першій половині 1215 року.

Баронами в Англії тоді називали тих, хто тримав землю безпосередньо від короля, тобто найбільш важливих феодалів. Вони разом зі своїми васалами об'єднались, заручились підтримкою інших верств населення, невдоволених правлінням Іоанна, — лицарів, городян, купців та інших вільних людей, — підняли бунт проти короля і змусили його підтвердити ті права і вольності, які вже існували в Англії на початку XIII століття. Тобто Велика хартія від початку була не революційним документом, а, швидше, підтвердженням стародавніх прав і вольностей вільних англійців.

Одна з чотирьох збережених офіційних копій Великої хартії вольностей. The British Library Cotton Augustus II.106

Англійські королі задовго до Іоанна оголошували про права і вольності і навіть видавали відповідні хартії — наприклад, Генріх I на початку XII століття. Але всі ці документи ґрунтувались на добрій волі монарха. Іоанн же був змушений «дарувати» хартію під тиском бунтівних баронів і населення, яке їх підтримало, оскільки прагнув виграти час і зібрати сили для придушення повстання. У таких непростих умовах 15 червня 1215 року на заплавному лузі Раннімід приблизно в тридцяти кілометрах на схід від Лондона і була прийнята хартія вольностей баронів, церкви і вільного населення Англії. Таким чином, хартія як історичний документ стала мирним договором, або перемир'ям короля і бунтівників.

Зміст хартії

Умовно текст хартії можна розділити на три групи положень: підтвердження вольностей різних груп вільного населення, заборона їх порушення з боку короля і його чиновників, гарантії на випадок невиконання хартії. Положення хартії спочатку не були розділені на статті, але вони досить чітко діляться по тому, в чиїх інтересах приймались. В порядку убування значущості це права і вольності англійської церкви, баронів, лицарів, городян і купців, англійських і іноземних, а також всіх вільних людей. Інтереси численного особисто залежного населення Велика хартія не захищала.

За предметом регулювання положення хартії стосуються переважно порядку переходу феодальних прав (спадкування, опіка, несення служби, вступ вдів у другий шлюб), здійснення правосуддя, порядку стягнення феодальних зборів та виконання повинностей, торгових і кредитних відносин. Документ забороняє ті зловживання корони, проти яких повстали англійські барони і їх союзники. Більша частина положень підтверджує і гарантує феодальні права баронів як найбільшої сили, що стояла за прийняттям хартії. Знамениті нині статті хартії, пов'язані із забороною безпідставних затримань, судом рівних і неприпустимістю стягувати свавільні побори, спочатку захищали якраз інтереси найбільших васалів короля.

Вважається, що основою для Великої хартії послужили «баронські статті», тобто вимоги бунтівних баронів до короля. Остаточну редакцію в червні 1215 року склали за участю архієпископа Кентерберійського Стефана Ленгтона, який відредагував вимоги баронів і додав статті на захист церкви.

Складна доля хартії в Середні віки

Швидше за все, Іоанн спочатку не збирався дотримуватись хартії і вже точно не вважав її «великою». Вона була потрібна, щоб виграти час, зібрати додаткові сили проти бунтівників. Відразу ж після її підписання на прохання короля папа Інокентій III визнає цю хартію недійсною «на вічні часи» і не зобов'язуючою ні Іоанна, ні його спадкоємців, оскільки вона була підписана під впливом погроз, що чиста правда. Папський легат привозить цю звістку до Англії у вересні, через два місяці після підписання. Барони піднімають повстання, і починається Перша баронська війна. Сили протиборчих сторін приблизно рівні, але в жовтні 1216 року Іоанн несподівано захворів і помер. На престол вступає його дев'ятирічний син Генріх, який за порадою опікуна визнає хартію батька в 1216 і 1217 роках, щоб заручитись підтримкою підданих проти бунтівних баронів, але в більш вигідній для себе редакції 1216 і 1217 років. Нарешті, досягнувши повноліття, Генріх III видає хартію в остаточній редакції 1225 року. З тих пір текст хартії вже не змінюється. «Великою» хартія стала спочатку завдяки прийняттю «малої» Лісової хартії, за якою король зобов'язався не розширювати самовільно свої лісові володіння за рахунок земель баронів.

Вважається, що у XIII столітті Велика хартія служила документом, навколо якого консолідуються незадоволені свавіллям королівської адміністрації, і в цьому сенсі вона сприяла виникненню в 1265 році англійського парламенту, зборів представників трьох станів королівства.

Нарешті, в 1297 році Едуард I зачислив Велику хартію до статутів королівства, і вона набула сили закону, а не монаршої милості. У XV-XVI століттях суперечки навколо хартії вщухли.

Політичне і правове значення хартії в Новий час: народження міфу

З розвитком друкарства у XVI столітті з'являються перші друковані видання хартії, і її перекладають англійською мовою. Але королі династії Тюдорів (XVI століття), відомі своїм авторитарним стилем правління, особливо Генріх VIII, Єлизавета I, не вітали згадки про хартію, яка обмежувала монарха. Ще менш прихильно до неї ставились перші Стюарти — Яків I і Карл I. Але саме при них хартія стає великою не лише за кількістю статей, а й за своїм значенням.

Іоанн Безземельний підписує Хартію. Скульптура у Вашингтонському кафедральному соборі

Ключовою фігурою в процесі трансформації хартії став найвідоміший англійський юрист першої половини XVII століття сер Едвард Кок. Будучи королівським суддею, він займав посади голів двох головних судів Англійського королівства — «Загальних позовів» і «Королівської лави», і при цьому він зважився оскаржити претензії спочатку Якова I, а потім і Карла I на божественну природу королівської влади, не пов'язаної людськими законами.

Всупереч споконвічному змісту документа, Едвард Кок зробив Велику хартію однією з підстав неписаної британської конституції Нового часу, тобто документом, що підтверджує фундаментальні невідчужувані права не тільки баронів, лицарів чи церкви, а й усіх підданих Англійського королівства. Він бачив у Великій хартії підтвердження того, що король повинен правити згідно англійських законів (загального права).

Відомо, що Кок якось заявив Якову I: «Ваша Величносте, Ви не можете ні самовільно змінювати, ні тлумачити положення загального права Англії, тому що Ви маєте природний розум, а загальне право ґрунтується на розумі штучному, який здобувається в процесі навчання».

Не можна сказати, що висловлювання Едварда Кока, його позиція відразу ж знайшли підтримку. Він отримав відставку, став членом парламенту і взяв активну участь у політичних дебатах, які передували громадянській війні. Вважається, що він був одним з головних авторів «Петиції про право», тобто прохання парламенту на ім'я короля Карла I, в якому відображені основні права і свободи англійських підданих, закріплені ще Великою хартією. З цього моменту хартія стає несподівано пов'язаною з дискусіями про права і вольності англійців.

Дискусія про права набула особливого напруження саме при перших королях династії Стюартів. Яків I приїхав до Англії з Шотландії та волів бачити себе абсолютним монархом Божою милістю, вільним від обмежень загального права. Англійським юристам і політикам треба було знайти аргументи, які дозволили б обмежити свавілля короля і його адміністрації. Ось тут і знадобилась стародавня хартія, яку політики і юристи поступово оточили напівміфічним ореолом захисту прав і свобод всіх підданих Британії.

Суперечка про права і свободи врешті привела до громадянської війни в Англії, повалення монархії і встановлення парламентського правління. Вже після Реставрації монархії і особливо після «Славної революції» 1688 року британські монархи, англійські політики і юристи остаточно визнають Велику хартію фундаментальним актом, який підтверджує права і вольності англійців. Хартія стає в один ряд з такими конституційними документами, як «Петиція про право», акт «Хабеас корпус» про захист від безпідставних затримань і «Білль про права» про порядок правління. Всі разом вони понині вважаються основою некодифікованої британської конституції.

У XVIII столітті Велику хартію починає вивчати сер Вільям Блекстон, найвідоміший юрист свого часу, англійський суддя і, до речі, перший англійський юрист-практик, який почав викладати англійське право в Оксфорді. Він збирає рукописи, документи, читає Велику хартію, розбиває її на статті, готує критичне видання і публікує в 1759 році «Коментарі до Великої хартії», які зазвичай перебувають в тіні його коментарів до законів Англії. В цьому вигляді на Велику хартію починають посилатись, цитувати її за статтями і сприймати як частину британської конституції.

В період Великої французької революції британці підкреслювали древній характер своїх вольностей з посиланнями на Велику хартію. Поширене було карикатурне порівняння уявлень про свободу британців і французів. Британська свобода — це респектабельна дама у довгій сукні з терезами, які означають правосуддя, в лівій руці і сувоєм, на якому написано «Велика хартія», — у правій. А з іншого боку якась фурія з головою горгони Медузи, із списом, на який насаджена відрубана голова,  та з закривавленим кинджалом в іншій руці — це французька свобода.

Карикатура Томаса Роулендсона за начерком лорда Джорджа Мюррея "The Contrast 1792 / Which Is Best" (Courtesy of The Lewis Walpole Library, Yale University)

У XIX столітті найважливіші положення Великої хартії вже стали частиною інших статутів королівства, і поступово приймаються парламентські акти про скасування її статей. До 1967 року силу закону зберегли тільки три найвідоміші статті, пов'язані із захистом прав англійської церкви (ст. 1), з правами і вольностями Лондона (ст. 13) і судом рівних (ст. 39-40). Останні вже розуміються як закріплення рівності всіх перед законом і судом, гарантія належної правової процедури, неприпустимість безпідставного затримання.

Велика хартія у Новому Світі

Сьогодні Велика хартія шанується у Сполучених Штатах чи не більше, ніж у Великобританії. В американську конституційну історію Велика хартія вступає у тому вигляді, якого вона набула в період Англійської революції та громадянської війни, оскільки англійські колоністи в Новому Світі вважали себе до кінця XVIII століття підданими англійського короля, користуючись всіма правами і свободами англійців в Англії. І ті хартії, які вони із собою везли, документи про заснування колоній, також могли містити посилання на Велику хартію або положення, натхненні текстом Великої хартії. Одну із них, Хартію колоній Вірджинії, навіть склав сам Едвард Кок.

Проте в документах, які оформили утворення Сполучених Штатів, — в Декларації незалежності, в Конституції — посилань на Велику хартію немає. Немає їх і в американському «Біллі про права» (перших десяти поправках до Конституції). Але хартію досить часто згадують судді Верховного суду США. Більше 150 посилань у всіх судових рішеннях за два з гаком століття на документ, який формально не має юридичної сили в США, — це досить багато.

Велика хартія в XX столітті

Велика хартія знову стала актуальною для Великобританії і США в XX столітті в період протистояння тоталітарним режимам. Напередодні Другої світової війни, в травні 1939 року, в Нью-Йорку проходила Всесвітня торгова виставка. Англійці відправили один з чотирьох збережених примірників Великої хартії (з Лінкольнського собору, у 80 км на північ від Лондона) на відкриття виставки. Швидше за все, англійці передчували початок жорстокої війни і прагнули показати американцям, заради чого вони боротимуться: заради тих стародавніх свобод і вольностей демократичного суспільства, які нібито беруть початок вже у Великій хартії.

Хартію виставили в Бібліотеці Конгресу на почесному місці поруч з Декларацією незалежності і Конституцією Сполучених Штатів і збирались вже повернути до Англії, як вибухнула Друга світова. Нацистська Німеччина починає підводну війну в Атлантиці. Існує ризик, що корабель з хартією не допливе до Британії. Тому було прийнято рішення залишити документ на невизначений час спочатку в одному із залів Бібліотеки Конгресу, а потім, коли і Сполучені Штати вступили в Другу світову війну, виявилось, що й цього мало. Її перемістили у Форт-Нокс, в підземне сховище золотого запасу США.

Якийсь час британський уряд навіть обговорював можливість подарувати цей екземпляр хартії Сполученим Штатам на знак вдячності за їх підтримку. Але представники кафедрального собору в Лінкольні, якому належить хартія, навідріз відкинули таку можливість, і уряду Черчилля довелось змиритись з волею власника. Після закінчення війни хартію урочисто повернули до Лінкольну.

Сучасне значення Великої хартії

У наші дні Велика хартія виявилась пов'язаною з розширенням захисту прав людини не тільки на підданих англійського короля, але і на все людство. Коли в перші повоєнні роки Організація Об'єднаних Націй розробляла Загальну декларацію прав і свобод людини, Елеонора Рузвельт, вдова знаменитого американського президента, назвала цю декларацію «Великою хартією вольностей для всього людства». Так у другій половині XX століття Велика хартія стала символом гарантії від свавільного правління, доктрини верховенства права і універсальних прав людини. В неї вкладають те значення, якого вона спочатку і не мала, і не могла мати. Однак міф давнини прав дозволяє хартії грати позитивну роль у поширенні захисту прав особистості. І пишні святкування її 800-річного ювілею у Великобританії і США — зайве тому підтвердження.

Секрет успіху Великої хартії складно пояснити в двох словах. Ні сам Іоанн, ні барони, які тиснули на нього, звичайно, не передбачали подальшого значення декларації короля, зробленої на лузі Раннімід у червні 1215 року. Проте можна припустити, що вплив хартії пов'язаний, по-перше, з успішною боротьбою за встановлення законних меж королівської влади, яка призводить до виникнення парламенту і продовжується в ньому до кінця XVII століття. По-друге, хартія не тільки підтверджує права і вольності, але й встановлює, нехай і досить розмитий, механізм контролю за їх дотриманням. По-третє, хартія містить ряд загальних формулювань, які піддаються переосмисленню залежно від історичного контексту. Такі положення про «суд рівних» або про неприпустимість «продавати право і справедливість». По-четверте, хартія знайшла свого талановитого популяризатора в особі Едварда Кока, який першим серйозно змінив тлумачення її положень і зробив знаменням боротьби за права англійців проти свавілля королівської влади. В цілому, як точно зауважив американський історик Ральф Тернер у книзі «Велика хартія крізь століття», кожне покоління винаходить собі Велику хартію заново.