Суспільна боротьба в Афінах

mia для розділу статті / 30.09.2015, 12:17
Раби працюють у копальні

Найдивовижнішим є те, що в Афінах, де процвітає торгівля, де чути дзвін монет і стукіт молотків, де в храмах відкривають банки, а їхніми президентами стають боги, громадяни зневажають працю, яка, на їхню думку, принижує людську гідність.

При всій суперечливості й неточності тодішньої статистики зрозуміло, що громадяни становили малу частину населення. За даними Деметрія Фалерського, їхня кількість не перевищувала двадцяти тисяч серед п'ятисот тисяч афінян. Щоправда, невідомо, як він зробив ці підрахунки. Ясно одне: громадян було мало і вони, вважаючи неробство найшляхетнішим видом діяльності й головною умовою духовного та культурного вдосконалення, залишили право на працю трьом іншим категоріям населення — метекам, вільновідпущеникам і рабам.

Метеками називали іноземних поселенців переважно близькосхідного походження, які, будучи вільними, не мали ні громадянських, ні політичних прав. Вони становили середній клас ремісників, торговців, маклерів, дрібних судових чиновників і представників вільних професій. Закон усував їх від праці орендаторів копалень — надто легкої та прибуткової діяльності, відданої у монополію привілейованим особам; метекам забороняли також купувати землю й одружуватися з корінними городянками, натомість ставили за обов'язок військову службу і сплату податків. Водночас влада всіляко сприяла залученню метеків до торгівлі, визнаючи законність їхніх угод і контрактів у цій діяльності.

Приблизно в такому ж становищі були і вільновідпущеники, тобто раби та діти рабів, яким удалося здобути свободу. Шляхи досягнення цієї жаданої мети були різні. Декого звільняв хазяїн у нагороду за сумлінну працю, іншого викуповували родичі або друзі (так трапилося, зокрема, з Платоном), багатьох відпускала на волю держава після солдатської служби, а були і такі, що викуповували себе самі, назбиравши по копійці грошей упродовж багатьох років.

Незважаючи на обмеження в правах і різні утиски, метеки та вільновідпущеники любили Афіни, вважали їх своєю батьківщиною й пишалися ними. До того ж вони були опорою і силою міста. З їхніх лав виходили видатні лікарі, інженери, філософи, драматурги, митці. Коли афінянин, вірний своєму призначенню вельможного нероби, шукав здібного управителя, будівельника, майстра, кравця, сімейного лікаря, він знаходив їх серед метеків і вільновідпущеників. А одного дня скарбниця Афін опинилася під контролем двох із них — Пасіона та Форміона. Вони перекупили банк Архістрата й Антисфена, зробили його потужним фінансовим центром і стали фактичними господарями міста, котре відмовляло їм у праві на громадянство.

Справжніми бідаками залишалися раби, кількість яких, мабуть, не досягала чотирьохсот тисяч, про які говорить Деметрій Фалерський, але напевно перевищувала сто. Всі вони були військовими бранцями чи каторжниками. В сільській місцевості рабську працю використовували мало: селянинові важко було зібрати гроші на купівлю раба. Найбільший невільничий ринок був на острові Делос, де живий товар демонстрували покупцям у голому вигляді. На відміну від римського законодавства, яке дозволяло хазяїнові вбити раба, афінське вимагало гуманного поводження з ним. Смертний вирок рабам суд ухвалював лише за найтяжчі злочини. А коли раба часто шмагали, він міг утекти та сховатися в храмі, звідки його не можна було забрати силою й доводилося продавати за безцінь.

Окрім тих невільників, які потрапляли до копалень, де працювали десять годин на день і рано чи пізно гинули під обвалом, доля афінських рабів не здавалася надто важкою. Багатьох із них держава наймала на службу воротарями, сторожами, кур'єрами з маленькою платнею та свободою пересування і проживання. Інші служили в приватних осіб кухарями, лакеями, навіть писарями та бібліотекарями і згодом нерідко ставали справжніми членами сімей. Отже, можна твердити, що цивілізовані Афіни впровадили гуманне рабство, але не зробили з цього проблеми совісті, хоча дехто з філософів порушував її. Сократ не сказав про це ні слова, Платон заявив, що заслуговує осуду становище, коли греки тримають у рабстві інших греків. Зрозуміло — ця доля торкнулась його самого. Аристотель тримався ухильної напівмарксистської позиції, стверджуючи, що рабство не є ні моральним, ні аморальним, а лише потребою, нав'язаною капіталістичним режимом, який ще не пережив промислової революції. «Машини, а не закони, — передрікав він, — звільнять рабів, зробивши їх непотрібними».

Коли Перікл прийшов до влади, афінський режим, поза сумнівом, був капіталістичним. Земля, яка за часів ахейців належала «народові», тепер стала власністю окремих осіб. Банки, великі товариства морського транспорту, підприємства були у приватних руках. Державі належали лише земні надра, та навіть ними вона не розпоряджалася безпосередньо. Треба додати, що соціальними благами користувалась меншість громадян, і навіть найрадикальнішим політикам не спадало на думку згадати про метеків і вільновідпущеників.

Рівень життя заможних осіб не відрізнявся різкими контрастами. І за винятком Фемістокла, чия справа спричинила публічний скандал і який змушений був утекти, щоб урятувати голову і статки, Афіни не знали супербагатіїв. Можливо, причиною назрілої суспільної боротьби було скоріше зіткнення ідей і моральних принципів, аніж матеріальних інтересів. Згадаймо, наприклад, Алківіада, одного з її головних учасників. Він належить до сільської аристократії і має славу багатія, бо володіє двадцятьма гектарами землі, які в покраяній на маленькі клаптики Аттиці вважаються справжньою латифундією. Алківіад має також будиночок, що його врочисто називає «замком», хоча це всього-на-всього дім на фермі, де його батько орав поле волами. Коли він прибуває до міста, то бачить побут його буржуазних перевесників, їхні затишні вілли, модний одяг, які наче дихають презирством до нього. У відповідь його охоплює ворожість до цих нуворишів і прихильної до них демократії. Врешті-решт, наш дрібний земельний барон теж мріє розбагатіти, під'юджуваний дружиною, котра вже бачить на собі розкішні шати, палац у столиці й дзижчить про це без утоми, мов ґедзь.

У ті часи демократія надавала в розпорядження цих шляхетних бідняків лише одну силу, на яку можна було покластися в політичній боротьбі: громадян найнижчих прошарків суспільства. Теоретично це селяни, котрих неродюча земля та дрібні господарства прирікають на вічне животіння. Але вони неохоче підтримують революційні ідеї. І хоча за законом селяни теж є членами апелли, бувають вони на ній дуже рідко через транспортні труднощі. Саме це обмежувало і збіднювало афінську демократію. З чотирьохсот тисяч населення до неї фактично були причетні тридцять чи сорок тисяч громадян. Та й з них треба вилучити селян, тобто добру половину. Отже, всі державні справи вирішували п'ятнадцять-двадцять тисяч осіб, які жили в оточенні міських мурів, щодня зустрічалися, знали одні одних в обличчя. Ось чому афінський демократичний експеримент залишився назавжди як показовий приклад, історичний зріз, що точно відбивав реальність.

Паростки зубожілої аристократії шукають своїх прихильників серед незадоволених капіталістичною демократією, котра виявляє ласку лише до вищих і середніх класів. Легко зрозуміти — невдоволеними є ті, хто в умовах вільної конкуренції залишився на узбіччі. Киньмо побіжний погляд на фінансовий стан простих людей тих часів. За свідченнями авторитетних джерел, родині з чотирьох душ для більш ніж скромного існування були потрібні сто драхм на місяць. А заробіток ремісника і платня дрібного службовця не перевищували тридцяти.

Звідси голоси протесту і «соціальні вимоги», на які роблять ставку зубожілі аристократи. Вони не закликають до націоналізації майна, на відміну від сьогоднішніх апологетів соціалізму, а виступають за скасування боргів, безкоштовну роздачу збіжжя, загальну участь у розподілі прибутків промисловості та торгівлі; йдеться, зрозуміло, лише про пільги для громадян — ці вимоги не обходять метеків і вільновідпущеників, не кажучи вже про рабів. Аристофан виводить на сцену «ліву господиню», яка проповідує щось на зразок аристократичного комунізму, закликаючи до рівного розподілу серед громадян результатів колективної праці. «А хто ж працюватиме?» — запитують вони. «Звичайно, раби!» — відказує пані.

Суспільна боротьба в Афінах відбувалась у специфічних умовах. Демократична партія представляла інтереси середнього класу, зацікавленого в соціальному поступі, але з багатьма застереженнями. Її атакували з двох боків крайні праві та крайні ліві, пов'язані між собою тоталітарними ідеями й мракобіссям. Однак не варто перебільшувати: цю бурхливу боротьбу в парламенті, на мітингах і в салонах постійно стримував страх, який об'єднував тридцять чи сорок тисяч громадян перед небезпекою поразки в зіткненні з метеками, вільновідпущениками та рабами.

Проте саме афінські «марксисти» запровадили червоний прапор, під яким крокуватимуть прихильники комунізму всіх часів. Отже, він має не пролетарське походження, як вважають сьогодні, а аристократичне.

Індро Монтанеллі. Суспільна боротьба // Історія греків / З італійської переклав Юрій Педан. — Львів: Літопис, 2010. — 131-136 с.