Солон

mia для розділу статті / 04.05.2015, 17:57

Аттика є й була три тисячі років тому однією з найменших і найбідніших провінцій Греції. Вкрита кам'янистими пагорбами, вона має лише чудове прозоре і світле повітря. Але тоді воно було заражене малярією. Вабили хіба що зручні для торгівлі природні порти, створені в кожній затоці тубільцями-пеласгами й іонійськими ахейцями, які після падіння Мікен збіглися сюди з Пелопоннесу та Беотії від навали дорійців, котрих Аттика завжди ненавиділа й відганяла від своїх земель.

За переказами, Тесей, повернувшись із Криту, де він убив Мінотавра, об'єднав порізнені села в одне місто — Афіни. Саме тому місто має назву в множині й колись відзначало щороку свято богині Синоти, що означає «об'єднавиця оселі». Місто почало розвиватись у десятьох кілометрах од моря, навколо Акрополя, де люди могли переховуватися в разі нападу ворогів. Останній цар Аттики Кодр, пожертвувавши собою, врятував Афіни від облоги дорійців.

По його героїчній смерті, коли загроза минула, афіняни дійшли висновку, що немає гідної людини, котра б стала їхнім новим царем, а тому скасували монархію, проголосили республіку й передали владу довічно обраному президентові — архонту. Вирішивши згодом, що довічне перебування на такій посаді є надто довгим строком, скоротили його до десяти років. А ще через деякий час поділили президентські обов'язки між обраними на один рік дев'ятьма архонтами. Один із них був верховним священиком, другий очолював військо, третій складав календарі й давав назви рокам тощо.

Такий державний устрій відповідав структурі суспільства, де панувала родова аристократія євпатридів («людей шляхетного походження»), або патриціїв, які мали всю повноту влади й використовували її, щоб тримати населення в шорах. Воно складалося з трьох груп чи класів: тих, хто мав коня і кого призивали до війська як вершника; тих, хто мав пару волів із возом і входив до військ оборони; найманців, які не мали нічого й під час війни служили б у піхоті. Громадянами вважали лише представників двох перших груп.

Феодальна система примножувала свої згубні наслідки, концентруючи багатства в руках невеликої групи привілейованих осіб і роблячи нестерпним життя щораз більшої маси плебеїв. У VII столітті до Р. X. архонт-законотворець Драконт спробував покласти край цій сваволі, що зробило його ім'я синонімом надмірної суворості. Але Драконт лише страхав євпатридів покарою. Його закони не тільки не змінювали, а ще й зміцнювали чинний порядок і залишали всю владу в руках ареопагу, тобто герусії, куди входили тільки патриції.

До патриціїв належав і Солон, представник царської крові як нащадок звитяжно загиблого Кодра, який за переказами походив од бога Посейдона. Замолоду Солон був звичайнісіньким мамієм. Замість працювати, жив собі на втіху, писав поезії — мабуть, дуже погані — й марнував час у товаристві юнаків і жінок легкої поведінки, закохуючись навперемінно то в одних, то в інших.

Трапилося так, що його батько збанкрутував і перестав давати синові гроші. Тоді Солон узяв справу в свої руки, підняв господарство з руїн і швидко збив великий капітал, ставши взірцем діловитості та порядності. Від політики він тримався якнайдалі. Коли б тоді була спалахнула революція, він би не виступив ні за уряд, ні проти нього.

Одначе це не завадило середньому класові Афін висунути його кандидатом на посаду архонта. Знаючи ділові якості Солона, торговці та ремісники поважали його, бачачи в ньому єдину людину, яка б могла змусити ареопаг здійснити назрілі соціальні реформи. Сорокап'ятирічний Солон став архонтом, визволив із рабства тих, хто потрапив туди за борги, й здійснив девальвацію грошової одиниці — драхми.

Це було справжньою революцією, внаслідок якої кредитори, переважно представники вищих консервативних сил, утратили силу грошей. Лише один Плутарх, розповідаючи по багатьох роках про цю подію, написав із притаманною йому наївністю, що своєю девальвацією Солон полегшив становище боржників, не зачепивши інтересів кредиторів, бо вони одержували ту ж кількість драхм, яку дали в борг. Великий історик кепсько знався на економіці.

Головною реформою Солона був поділ населення за майновим цензом. Усі громадяни вважалися вільними й підлеглими спільним законам. Але їхні політичні права визначав розмір податків, які вони сплатили. Тепер податок, а не родовий герб розмежовував суспільство на прошарки, і ця прогресивна система діє нині в цивілізованих країнах. Хто в Афінах вкладав більше грошей до державної скарбниці, той мав право посідати вищі посади під час війни і миру. Тобто привілеї вимірювалися сумою послуг, яку кожний надавав суспільству.

Зі своїми поділеними на чотири стани громадянами Афіни були центром демократії, взірцем для всіх інших міст. До вищого стану належали члени ареопагу й архонти, яких обирала апелла, що об'єднувала всіх громадян. Вона могла розпочати слідство проти будь-якого державного діяча й виконувала функції касаційного суду, що розглядав вироки судів присяжних, до складу яких входили представники всіх суспільних груп, відібрані з шести тисяч добропорядних громадян.

Солон реформував моральний кодекс, оголосивши неробство кримінальним злочином і погрожуючи втратою громадянства тим, хто під час революцій зайняв би нейтральну позицію, до якої він сам був схильний багато років тому. Дехто здивувався, коли він дозволив проституцію. Солон відповів, що доброчесність не в забороні гріха, а в тому, щоб поставити його на своє місце, наклавши невеликий штраф на спокусників чужих жінок. Архонт відмовився також карати парубкування. «Нащо? — мовив він. — Правду кажучи, дружини — це неабиякі настири».

У таких дрібних деталях сповна відбилася вдача цієї людини, яка поважала справедливість, але без моралістичних віжок, і виявляла поблажливість до вад собі подібних. На відміну від Лікурга в Спарті та Нуми Помпілія в Римі, Солон ніколи не заявляв, що одержав свої закони од богів, і приймав усю критику на свою адресу. Коли його друг Анахарсіс саркастично спитав, чи вважає він ці закони кращими в абсолютному розумінні, той відповів: «Ні, лише кращими в розумінні афінському».

Сила переконань і дипломатичні здібності дали змогу Солонові нав'язати свої реформи навіть тим, інтереси яких він зачіпав, і виконувати свої обов'язки двадцять років поспіль. Та коли йому запропонували одвічну посаду з необмеженими правами, він одказав: «Навіщо? Диктатура — це трон, з якого не злазять живими».

Солон пішов у відставку в шістдесят п'ять років. «Тепер маю час, — резюмував він, — почати щось вивчати». І, зобов'язавши співгромадян не змінювати законів десять років, вирушив на Схід. Геродот і Плутарх розповідають, що в Лідії Солона запросив до себе цар Крез і спитав, чи вважає він його щасливою людиною. «Ваша величносте! — відповів той. — Ми, греки, одержали від богів хатню, обмежену мудрість і не вправі називати щасливою людину, яка ще веде за це боротьбу».

Великий дипломат, він залишався таким і перед царями. Але це не заважало йому бути щирим, говорячи про «хатню, обмежену мудрість» і окреслюючи грецький чи принаймні афінський геній такими вузькими рамками. Він мав глибокий розум, якому завдячував особистим успіхом і успіхом своїх реформ, сліди яких через п'ять століть побачив Цицерон у занепалому місті, де демократія перетворилась на нескінченні чвари. Коли Солона запитали, в чому полягає порядок, він відповів: «У покорі народу перед правителями, а правителів — перед законом».

Він повернувся на батьківщину вже старим, дізнавшись про силу цікавих речей. Особливо був уражений десь почутою історією про затонулий континент Атлантиду. Як часто трапляється з літніми людьми, вона стала його нав'язливою ідеєю, й афіняни позирали на нього то стурбовано, то насмішкувато. Приємно думати, що він почав упадати в дитинство, коли в місті виникли заворушення, народ перестав слухатися правителів, а правителі нехтували законами. Інакше йому довелося б дійти висновку, що закони нічого не важать, тобто визнати своє життя марним.

Співгромадяни Солона занесли його ім'я до списку «Семи мудреців», тодішньої Нобелівської премії, але набагато вагомішої. Якщо визначати девіз життя законотворця, то варто вибрати той, що його він наказав вирізьбити на храмі Аполлона: Meden agan — «Не зловживай».

Індро Монтанеллі. Солон // Історія греків / З італійської переклав Юрій Педан. — Львів: Літопис, 2010. — 92-96 с.