Середньовічна ситуація

mia для розділу статті / 24.06.2015, 12:32 / Джерело

Людина Середньовіччя поділяла безліч оман з дикуном, і деякі з її вірувань можуть нагадати антропологу первісну людину. Однак далеко не завжди її вірування складались тим же шляхом, що й у дикуна.

Вірування дикуна прийнято вважати мимовільними реакціями людського суспільства на навколишній світ, реакціями, які формуються насамперед силою уяви. Вони ілюструють те, що деякі автори називають дологічним мисленням, і тісно пов'язані з життям общини в цілому. Те, що ми звикли називати політичною, військовою чи сільськогосподарською сферою, ще не повністю відокремилось від обряду; вірування і обряд породжують і підтримують одне одного. Однак найбільш характерні прояви середньовічної думки виникли інакше.

Іноді, якщо суспільство протягом довгого часу залишається порівняно однорідним і стабільним, така система вірувань може зберігатись — зрозуміло, розвиваючись, — і дуже непогано себе почувати, коли матеріальна культура в своєму вдосконаленні вже давно пройшла первісний рівень. Вона може навіть набувати рис етичного, філософського або наукового світогляду; але між нинішнім і первісним його станом збережеться безперервне наступництво. Мабуть, дещо схоже відбулось у Єгипті. Але це не схоже на історію середньовічної думки.

Своєрідність Середньовіччя можна продемонструвати на двох прикладах. Десь між 1160 і 1207 роками англійський священик на ім'я Лайамон написав поему під назвою «Брут». В цій поемі (15 775 сл.) він розповідає нам, що в повітрі мешкає безліч неймовірних істот — частина з них добрі, а частина злі, — які мешкатимуть в ньому до кінця всесвіту. За своїм змістом ця розповідь й справді дуже нагадує вірування дикуна. Прагнення населяти природу, особливо найменш доступні нашому розумінню її області, дружніми і ворожими духами дуже характерне для первісного світовідчуття. Однак Лайамон пише так не тому, що наївно відтворює якусь загальну і довільну реакцію, характерну для соціальної групи, до якої він належить. Насправді походження цієї розповіді зовсім інше. Лайамон вичитав про повітряних демонів у англо-нормандського поета Васа (бл. 1155 року), а Вас — в «Історії королів Британії» (Historia regum Britanniae) Гальфріда Монмутського, створеній не пізніше 1155 року. Гальфрід запозичив цей сюжет з написаного у II столітті трактату Апулея «Про демона Сократа». Апулей, у свою чергу, відтворює платонівське вчення про духів. Платон переосмислював в етичному та монотеїстичному ключі міфологічні уявлення, які сприйняв від своїх попередників. Лише простеживши таким чином багато поколінь попередників, ми — і то якщо пощастить, — зрештою відшукаємо або, принаймні, зможемо уявити собі епоху, коли ця міфологія з'явилась в тій формі, яку ми сьогодні звемо первісною. Але англійський поет про це не здогадується. Для нього все це ще більш глуха давнина, ніж він сам для нас із вами. Він вірить у цих демонів, бо вичитав про них у книзі; зовсім як більшість із нас вірять у Сонячну систему або в повідомлення антропологів про первісну людину. Вірування дикуна розсіюються грамотністю і зустріччю з іншими культурами, але саме це і сформувало погляди Лайамона.

Другий приклад, мабуть, більш цікавий. У створеному в XIV столітті «Паломництві людського життя» Гійома де Дегільвілля персоніфікована Природа, розмовляючи з героєм на ім'я Милість Божа, говорить, що межа між їх володіннями проходить по орбіті Місяця. Найпростіше було б побачити тут прямий результат первісної міфотворчості, яка розділяє небеса на вищу сферу, населену вищими духами, і нижчу — для духів простіших. Місяць був би ефектним межовим стовпом, що розмежовує те й інше. Але насправді походження цього уривка має дуже мало спільного як з первісною, так і з цивілізованою релігією. Іменуючи вище божество (numen) Милістю Божою, поет надає своєму творінню християнського звучання, але це лише «потік» на полотні, автор якого не Христос, а Аристотель.

Аристотель, якого біологія цікавила не менше астрономії, опинився перед цілком очевидним протиріччям. Світ, в якому ми живемо, — це безперервна зміна народження, росту, відтворення, смерті і розкладання; і в межах цього світу ті експериментальні методи, що були доступні в часи Аристотеля, могли виявити лише недосконалу одноманітність. Все відбувалось одним і тим же чином не досконало і не постійно, але «в цілому» або «здебільшого». Але той світ, який вивчає астрономія, здавався зовсім іншим. Жодної «нової» зірки ще не спостерігали. Наскільки міг розрізнити Аристотель, небесні тіла були нерухомими; вони не народжувались і не зникали. Чим більше їх вивчали, тим досконалішою здавалась правильність їх руху. Тому Всесвіт, очевидно, поділений на дві області.

Нижчу область мінливості і неправильності Аристотель назвав природою (φύσις), а вищу — небом (οὐρανός). Таким чином, він міг говорити про «природу і небо» як про дві сутності. Але найбільш мінливий феномен, погода, ясно свідчив, що область непостійної природи сягала за межі земної поверхні. «Небо» мало починатись дещо вище. Здавалось цілком розумним припустити, що області, які відрізнялись одна від одної у всьому, що доступне спостереженню, утворені з різного матеріалу. Вважалось, що природа складається з чотирьох елементів: землі, води, вогню і повітря. Повітря, у свою чергу (а з повітрям — природа, а з нею — мінливість), повинно було закінчуватись раніше, ніж починалося небо. Вище за повітря, у справжньому небі, знаходилась інша субстанція, яка іменувалась ефіром. Тому «ефір охоплює божественні тіла... а нижче, впритул до ефірної і божественної природи... лежить те, що цілковито пасивне, мінливе, схильне до руйнування і смерті». Слово «божественний» надає тексту релігійного звучання; розташування ж вирішальної межі (між небом і природою, ефіром і повітрям) на місячній орбіті — деталь менш важлива. Однак саме уявлення про таку межу, набагато ймовірніше, виникло як відповідь на потреби науки, а не релігії. Таке першоджерело фрагмента Дегільвілля.

Обидва приклади свідчать про одне й те ж — про переважання в середньовічній культурі книжкового або вченого початку. Коли ми говоримо про Середньовіччя як про епоху авторитету, ми зазвичай думаємо про авторитет Церкви. Але це була епоха авторитетів взагалі. Якщо розглядати цю культуру як свого роду реакцію на середовище, тоді елементи цього середовища, на які вона реагує найбільш живо, — це рукописи. Кожен письменник, наскільки було можливо, спирався на свого попередника, слідував автору — переважно латинському. Це одна з рис, які відрізняли цю епоху майже однаково і від варварства, і від сучасної нам цивілізації. У первісній общині людина вбирала свою культуру, частково сама того не усвідомлюючи, через залучення до споконвічних зразків поведінки, а частково через усне слово старших у племені. У сучасному суспільстві основна маса знання зрештою залежить від спостереження. Середні ж віки залежали головним чином від книг. Хоча грамотність тоді, звичайно ж, була набагато рідкіснішим явищем, ніж зараз, читання було у відомому сенсі більш важливою складовою всієї культури в цілому.

Щодо останнього твердження, однак, варто зробити застереження. Коріння Середньовіччя йде на «варварську» Північ і Захід стільки ж, скільки й у греко-римську традицію, яка була відома головним чином через книги. Слово «варварський» взято у лапки, бо інакше воно могло б ввести нас в оману. Воно могло б натякати на набагато більшу відмінність рас, мистецтв та природних здібностей, ніж те, що дійсно існувало навіть в античності між римськими громадянами і народами, які тіснили кордони імперії. Задовго до її падіння римське громадянство перестало мати будь-який стосунок до раси. Впродовж всієї її історії германські та (ще більшою мірою) кельтські сусіди, підкорені або приєднані добровільно, мабуть, нічого не мали проти того, щоб їх поглинув Рим, і з легкістю піддавались асиміляції. Вони нітрохи не скидались на готтентотів в європейському одязі; їх можна було майже одразу ж вдягати у тоги і саджати за підручники риторики. Асиміляція була дійовою, а часто і остаточною. Через одне-два покоління з їх середовища виходили римські поети, юристи і воєначальники. Від корінних жителів греко-римського світу вони відрізнялись не більше ніж ті відрізнялись один від одного формою черепа, рисами обличчя, комплекцією або розумовими здібностями.

Внесок варварства (у такому розумінні цього слова) в культуру Середніх віків можна оцінювати по-різному залежно від точки зору, з якої ми її розглядаємо. З точки зору закону або звичаю і вигляду суспільства в цілому, варварські елементи можуть виявитись дуже важливими. Особливо це стосується, в одному цілком конкретному сенсі, однієї конкретної сфери культури в деяких країнах. Ніщо в літературі не може бути важливішим за мову, яку вона використовує; вона має власну індивідуальність. Одна мова передбачає погляд на світ, проливає світло на інтелектуальну діяльність і народжує відгук зовсім інакший, ніж будь-яка інша. Не тільки словник (heaven не може значити ciel), але навіть сам вигляд синтаксису — явище sui generis. Тому в германських країнах, і в Англії зокрема, середньовічні (і нові) літератури багато чим зобов'язані своїм варварським витокам. У тих країнах, де кельтські мови та мови германських завойовників були витіснені латиною, ситуація зовсім інша. В середньоанглійській літературі, з усіма необхідними застереженнями щодо французького та латинського впливу, мелодика, ритм і саме «відчуття» кожної фрази — варварського походження (в тому сенсі, який ми надали слову «варварський»). Тих, хто не звертає належної уваги на зв'язок англійської мови з англосаксонською, вважаючи це «просто філологією», яка не має власне літературного значення, видає вражаюча нечуйність до самого способу існування літератури.

Для дослідника культури в більш вузькому сенсі, тобто думки, почуття і уяви, варварські елементи, можливо, не настільки важливі. Але навіть у цьому випадку ними, без сумніву, в жодному разі не можна нехтувати. Елементи некласичного язичництва збереглись у давньонорманській, англосаксонській, ірландській і шотландській мовах; на думку більшості вчених, вони лежать в основі значної частини легенд артурівського циклу. Середньовічна любовна поезія не в останню чергу може бути зобов'язана своїм походженням «варварським» звичаям. Навіть у дуже пізніх баладах нерідко можна зустріти дуже давні фольклорні елементи (не виключено, що вони взагалі вічні). Втім, цю ситуацію не можна розглядати поза контекстом. Давньонорвезькі або кельтські тексти аж до недавнього часу залишались абсолютно невідомими за межами вкрай обмеженого кола читачів. Мовні зміни дуже швидко зробили англосаксонську незрозумілою навіть в Англії. З іншого боку, древні германські і кельтські елементи, без всякого сумніву, існують в пізніших національних мовах. Але як болісно змушені ми їх відшуковувати! В пошуках однієї згадки про Веда або Велунда ми зустрічаємо п'ятдесят згадок про Гектора, Енея, Александра або Цезаря. Намагаючись відкопати хоча б одне скільки-небудь достовірне свідоцтво про кельтську релігію, ми зустрінемо безліч чітких і виразних згадок Марса, Венери і Діани. Те, чим автори любовної поезії можуть бути зобов'язані варварам, туманно і засновано на припущеннях; їх борг перед класичними поетами або навіть, як тепер з'ясовується, перед арабськими куди більш очевидний.

Мабуть, можна з упевненістю говорити про те, що варварський спадок важливий для Середніх віків не менше, аніж класичний. Просто він не так на виду і частіше присутній у замаскованому вигляді. Можна навіть сказати, що він тим більш дієвий, чим глибше знаходиться під спудом. У всякому разі, це, очевидно, стосується роману і балади. Але в такому випадку ми повинні запитати, якою мірою, або, швидше, в якому сенсі вони — творіння Середніх віків. Звичайно, в картині Середньовіччя, намальованій XVIII і XIX століттями, вони поставали набагато більш значними, ніж були насправді. Але тому були досить серйозні причини. Аріосто, Тассо і Спенсер, прямі нащадки авторів середньовічних романів, залишались «красним письменством» аж до Херда і Уортона. Смак до такої літератури не вмирав протягом всього «метафізичного» століття і «століття Августа». Водночас була жива і балада, хоча вона часто існувала в дещо звироднілій формі. Няньки читали балади дітям, та час від часу їх хвалили видні критики. Тому «відродження» Середньовіччя, яке відбулось у XVIII сторіччі, відродило те, що насправді ще не до кінця померло. Ми повернулись до середньовічної літератури, піднявшись до витоку річки, яка протікала у нашого порога. В результаті роман і балада наклали дещо надлишковий відбиток на уявлення про Середні віки. Якщо не говорити про вузькі кола фахівців, стан справ досі не змінився. На популярних ілюстраціях — в афішах або на сторінках «Панча» — узагальнене Середньовіччя зображується в образі мандрівного лицаря з замками, нещасними дівами і драконами, які тісняться на задньому плані.

Що стосується розхожих уявлень, вони, як завжди, недалекі від істини. Мабуть, у відомому сенсі роман і балада дійсно по праву вважаються характерним або типовим породженням Середніх віків. Серед всієї спадщини Середньовіччя саме вони засвоєні найкраще. І хоча риси, які різною мірою їх нагадують, можна знайти і в інших формах і жанрах, за своїм загальним впливом середньовічний роман і балада не знають собі рівних. Але ми поспішатимемо, якщо, називаючи їх типовим творінням Середньовіччя, матимемо на увазі, що той тип уяви, який вони втілюють, був чільним або навіть особливо поширеним в Середні віки. Похмурий колорит одних балад і жорстка, лаконічна сентиментальність інших — таємничість, відчуття безмежності, ухильні умовчання найкращих романів — все це не близько звичайному середньовічному смаку. У найвизначніших творах середньовічної літератури — в гімнах, у Чосера або Війона — на все це немає і натяку. Данте може провести нас по всіх закутках світу мертвих, ні разу не давши відчути frisson (тремтіння), яке супроводжує читання «Матінки з Ашерс Велл» або розповідей про Пропащу каплицю. Схоже, що романи і такі балади були в Середні віки — і залишились донині — способом байдикування, родом відпочинку, літературою, яка може існувати лише на периферії свідомості і чия чарівність залежить саме від того, що вона знаходиться не «в центрі» (місце розташування, яке Метью Арнольд, мабуть, переоцінював).

Середньовічна людина за своєю суттю не була ні мрійником, ні волоцюгою. Це був організатор, класифікатор, будівельник систем. Він хотів знайти «всьому своє місце». Розмежування, формулювання визначень, зведення у таблиці давало йому незрівнянне задоволення. Переповнений жагою кипучої діяльності, він водночас всіма силами прагнув її формалізувати. Війна була (в теорії) формалізована геральдичним мистецтвом і законами лицарства; кохання (знову ж таки в теорії) — докладним любовним кодексом. Надзвичайно оригінальна і вільна філософська спекуляція заганяла себе в тісні рамки Аристотелевої логіки. Особливо процвітали такі науки, як юриспруденція і моральне богослов'я, які передбачали упорядкування найрізноманітніших частковостей. Всі можливі манери поетичного письма (включаючи й такі, в яких краще було б не писати зовсім) класифікувались в підручниках риторики. Середньовічна людина нічого не любила більше і не робила краще, ніж сортувати і розставляти все по поличках. Видається на те, що з усіх відкриттів наших днів її найбільше вразили б картотеки.

Ця пристрасть до систематизації однаково помітна і в тому, що здається нам найдурнішою педантичністю середньовічної людини, і там, де перед нами її найбільш витончені досягнення. Пізніше ми побачимо спокійну, невтомну, торжествуючу енергію палких систематичних умів, які зводять в струнку єдність величезні маси різнорідного матеріалу. Найдосконаліші приклади — це «Сума» Томи Аквінського і «Божественна комедія» Данте, такі ж цільні і стрункі, як Парфенон або «Цар Едіп», такі ж багатолюдні і строкаті, як лондонський вокзал у святковий день.

Але є й третій твір, який ми можемо поставити в один ряд з двома вже названими. Це сам середньовічний синтез, вся організація середньовічної теології, науки та історії в єдину, складну і гармонійну уявну Модель всесвіту. Будівництво цієї Моделі обумовлене двома вже згадуваними факторами: переважно книжковий характер культури і палка любов до систематизації.

Люди Середньовіччя були книжниками. Вони дійсно надзвичайно довірливі до книг. Їм важко повірити, що у давнього автора щось просто може бути неправдою. Крім того, їм у спадок дісталась досить суперечлива добірка книг: твори іудейські, язичницькі, платонічні, аристотелевські, стоїчні, ранньохристиянські, святоотцівські. Або, за іншою класифікацією, хроніки, епічні поеми, проповіді, видіння, філософські трактати, сатири. Очевидно, що настільки різноманітні автори неодмінно суперечать один одному. Це відбуватиметься навіть частіше, якщо ми не станемо звертати уваги на відмінність родів і довірливо приймемо нашу науку з рук поетів і філософів. Середньовічна людина часто так і робила, хоча була цілком здатна зрозуміти — теоретично, — що поети іноді фантазують. А якщо при цьому з'являється хтось, категорично нездатний засумніватись в чомусь із написаного в книзі, тоді очевидна і нагальна потреба, і чудова можливість розсортувати все і розставити по місцях. Всі очевидні протиріччя потрібно будь-що узгодити. Потрібно побудувати Модель, яка несуперечливо поєднає у собі все. Досягається це лише крайнім ускладненням конструкції, опосередкуванням її єдності величезною і прекрасно організованою множинністю. Ця задача була, безперечно, до снаги людям Середньовіччя. На їх користь було й те, що будівництво вже почалось, більше того — чимала частина шляху була вже позаду. В останнє сторіччя античності безліч авторів, можливо, не повністю це усвідомлюючи, збирали воєдино і приводили у відповідність погляди найрізноманітнішого походження; вони зводили синкретичну Модель не лише з елементів платонізму, аристотелізму і стоїцизму, але також християнства і язичництва. Саме цю Модель Середньовіччя сприйняло і вдосконалило.

Говорячи про досконалу Модель як про твір, гідний того, щоб поставити його в один ряд з «Сумою теології» і «Божественною комедією», мається на увазі, що вона здатна подарувати розуму таке ж задоволення, причому з тих же самих причин. Подібно до них вона безмежна за масштабом, але обмежена і збагненна. Вона велична, але велична зовсім не своїм мороком або невизначеністю. Це швидше класична велич, ніж готична. Її зміст, дуже багатий і різноманітний, однак перебуває у гармонії. Ми бачимо, як все співвідноситься з усім; бачимо єдність, але не плоску рівнину, а ієрархічну драбину. Може здатись, що така краса цієї Моделі очевидна лише для нас, які, вже не сприймаючи її серйозно, вільні оцінювати її (або зводити до такої оцінки), наче вона — витвір мистецтва. Втім, більш ніж достатньо свідчень, що ця Модель дарувала справжню насолоду і тоді, коли в неї ще вірили. Ця Модель всесвіту не лише найбільший твір мистецтва Середніх віків, але і в певному сенсі їх головний твір, у створенні якого брало участь більшість окремих творів, до якого вони раз у раз звертались і звідки черпали значну частину своєї сили.