Середньовічна іудео-християнська полеміка

mia для розділу статті / 22.06.2015, 18:09 / Джерело

Полеміка між християнством та іудаїзмом вперше звучить у новозавітних текстах і талмудичній літературі й надалі займає важливе місце в писаннях Отців Церкви і середньовічному богослов'ї, будучи присутньою також у творах інших жанрів, наприклад у хроніках. Єврейські середньовічні джерела меншою мірою захоплені цією темою і все ж містять ряд суто полемічних творів та кілька компіляцій полемічних цитат і аргументів і, знову ж таки, полемічні фрагменти в історичних працях.

Диспути на дозвіллі і в уяві

До XIII століття іудео-християнська полеміка носила діалогічний характер, була мирною, можна навіть сказати, доброзичливою, ініціювалась зазвичай християнами, але іноді і євреями. Це були приватні диспути, бесіди на ярмарку, на кухні або в лазні, як на досить високому, інтелектуальному, так і на обивательському рівні. Їх метою, як видається, іноді дійсно був пошук релігійної істини.

Деякі такі диспути фіксувались письмово. Жанр діалогу «проти іудеїв», який зародився ще у пізній Античності, отримав розвиток. По-перше, записувались реальні діалоги «між юдеєм і християнином» — наприклад, між монархом і його наближеним євреєм або просто між освіченим християнином і освіченим євреєм. По-друге, християнські богослови створювали уявні діалоги, пишучи аргументи обом сторонам; зрозуміло, християнських було більше, і звучали вони набагато переконливіше. Іноді в таких діалогах сперечались алегоричні фігури, скажімо, Екклесія (Церква) і Синагога.

Надзвичайно цікавий приклад такого жанру — «Діалоги Петра Альфонсі, християнина з іудеїв», в яких хрещений єврей Петро Альфонсі (Моше Сефарді) полемізує зі своїм минулим, дохристиянським «я» — іудеєм Мойсеєм. Ймовірно, найбільш знаменитий вигаданий діалог — це «Діалог між Філософом, Юдеєм та Християнином» П'єра Абеляра, його останній, передсмертний твір. Діалог цей написаний у жанрі видіння: автору вночі привиділись «три мужі» і попросили вирішити їх суперечку. Складений Абеляром диспут — особливо на тлі подальшого посилення іудео-християнської полеміки — на диво толерантний. Автор, він же суддя спору, сам будучи християнином, заявляє, що суперечка — корисна річ, тільки в суперечці народжується істина, і всі вчення — і язичницька філософія, і християнство, і іудаїзм — в чомусь хороші: «Жодне з них не може бути такою мірою хибним, щоб не містити в собі якоїсь істини і повчання».

Небезпечні диспути Високого Середньовіччя

У XIII столітті іудео-християнська полеміка радикально змінює свій формат, береться під контроль, інституціоналізується. Ця реформа була частиною політики Католицької церкви з монополізації знання, обмеження контактів пастви з небезпечними елементами і різноманітного переслідування інакодумців. Пов'язано це було з підвищеною тривожністю, відчуттям загрози, яка йшла не стільки від іудаїзму, скільки від єресі. XIII століття — час напруженої боротьби з південнофранцузькими єретиками, як силовим шляхом, так і шляхом релігійного розшуку, інквізиції. Очевидно, церква побоювалась, що в ході приватних, ніяк не контрольованих і ніким не регламентованих бесід з євреями паства буде зайвий раз замислюватись про доктринальні питання, про які їм міркувати не слід, і далі прямим шляхом потрапляти в обійми єретиків. Інша причина виникнення організованої та офіційної іудео-християнської полеміки — виникнення на початку століття жебракуючих орденів — францисканців і домініканців, чиїм основним завданням був захист католицької віри; їм була довірена інквізиція, тобто переслідування єретиків, вони ж займались і диспутами — спростуванням іновірців і, як ми побачимо далі, покаранням їх за «хулу» на християнство.

Нова епоха середньовічної іудео-християнської полеміки — епоха публічних і заздалегідь спланованих диспутів з призначеними учасниками та прописаним програмою, а то і визначеним наперед результатом. Спори про віру на площах і в лазнях були заборонені, простим мирянам не годилось вступати в суперечку з хитромудрим євреєм, щоб не зганьбитись і не піддатись його шкідливому впливу; якщо ж той зневажив християнську віру, слід було не сперечатись із ним, а «встромляти йому меч в живіт по саму рукоятку», як наказує одна французька хроніка. Втім, треба думати, на практиці до цього доходило нечасто.

Від Парижа до Барселони

Найбільші офіційні диспути — це Паризький диспут 1240 року і через 23 роки після нього Барселонський. Це були диспути, ініційовані хрещеними євреями, які робили кар'єру в церковній ієрархії і, ймовірно, хорошим ліфтом на цьому шляху вважали організацію диспутів з колишніми одновірцями. Ці ж люди і виступали на диспутах з християнської сторони. Поразка єврейської сторони була визначена наперед, хоча, за єврейськими звітами, рабини цілком успішно парирували випади на адресу іудаїзму. На Паризькому диспуті постановили, що Талмуд містить хулу на Ісуса Христа і Діву Марію, і згодом здійснювали масове спалення Талмудів у Франції, поки єврейські петиції не отримали результату. Тоді спалення призупинили, а Талмуд відправили на цензурування освіченим францисканцям. Барселонський диспут, за єврейським звітом Нахманіда, закінчився de facto його перемогою («я не бачив нікого, хто був би неправий, але так блискуче доводив свою думку», нібито сказав король), а за латинським звітом, «єврейський магістр» не знав, що відповідати, і від ганьби втік і сховався. Так чи інакше, за ним пішли домініканські проповіді в синагогах по суботах і помітні хрещення в єврейській громаді Барселони.

З діалогу в суд

В єврейській історіографії іудео-християнську полеміку традиційно розглядають як один з аспектів тиску християнської більшості на єврейську меншину. Тиск міг бути реалізованим через законодавство, яке створювало правову базу для сегрегації, дискримінації та фінансової експлуатації, або, наприклад, через фізичне насильство (погроми); сюди ж відносять і пізню полеміку, яка з мирної перетворилась на досить мілітаристську. Інакше кажучи, суперечка майже рівноправних учасників, яка не мала ніяких реальних наслідків, стала майже розправою однієї сторони, домінантної, над іншою, підлеглою; діалог між християнством і іудаїзмом перетворився на суд християнства над іудаїзмом.

Про співпрацю інтелектуалів

Однак не слід думати, що іудео-християнські стосунки в Середні віки зводились до все більш жорсткої полеміки. Наприклад, між християнськими та єврейськими інтелектуалами відбувалось і співробітництво, досить плідне для християн. Християнські екзегети, які прагнули осягнути буквальний сенс Писання, що містився в давньоєврейському тексті, так звану hebraica veritas, консультувались у єврейських вчених. Це явище характерне насамперед для Відродження XII століття, для Сен-Вікторської екзегетичної школи. Лідери цієї школи консультувались з євреями, сліди цих консультацій залишились в їх коментарях, про те ж свідчить і критика на їх адресу — Андрія Сен-Вікторського навіть звинувачували в «іудействуванні».

Іудео-християнське прикордоння

Особливо цікавий лімінальний простір між релігіями, де знаходились, наприклад, хрещені євреї, за чистотою нової віри яких спочатку ніхто особливо не стежив. Численна група хрещених євреїв (маранів) з'являється в Іспанії в кінці XIV — на початку XV століття після серій погромів. Інквізиція в Іспанії була введена в кінці XV століття. Тобто протягом кількох десятиліть ці люди, формально будучи християнами, могли при бажанні майже безкарно залишатись таємними євреями. Мабуть, їх іудаїзм деградував з плином часу, але, принаймні спочатку, це, ймовірно, так і було.

Бували й інші, індивідуальні випадки прозелітизму/апостатства в обох напрямках. Зазвичай вважається, що тільки євреї в ситуації прямої загрози життю або під тиском важких обставин приймали християнство, тією чи іншою мірою вимушено. Насправді це відбувалось не завжди вимушено — іноді цілком добровільно і необов'язково з якихось корисливих спонукань, іноді за мотивами досить високими. Але найцікавіше, що були «відпадіння від віри» і у зворотний бік — були християни, які переходили в іудаїзм.

Один з найяскравіших, навіть, можна сказати, скандальних прикладів — історія Бодо, або Бодона, диякона при дворі імператора Людовика Благочестивого, сина Карла Великого. Молодий придворний клірик знатного походження, протеже імператриці, на порозі блискучої кар'єри він раптом відпрошується у імператорської родини в паломництво до Риму. Незрозуміло, чи заїхавши в Рим і залишивши там дари, які імператор відправив з ним папі римському, чи манкірувавши офіційною метою своєї поїздки, він раптом опиняється в Сарагосі, в мусульманській Іспанії, де переходить в іудаїзм, одружується на єврейці і трохи пізніше вступає в диспут з місцевим мосарабом, християнином, який жив під владою маврів, таким собі Пабло Альваро. Фрагменти цієї полеміки дійшли до нас. З них ми можемо спробувати дізнатись мотиви вчинку Бодо і зрозуміти, наскільки в IX столітті було ганебно, невигідно, небезпечно (список можна продовжити) бути євреєм, наскільки його вчинок був непрактичним. Сам Бодо стверджує, що гнався не за вигодою, і навіть не за плотськими утіхами сімейного життя, як інсинуював його опонент, а лише за істиною: заглибившись у старозавітні штудії, які процвітали серед аахенських інтелектуалів, він зрозумів, що іудаїзм достовірніший за християнство. Очевидно, випадок Бодо був рідкісним, але неунікальним. В християнських анналах того часу зустрічаються анонімні відсилання: «Ось деякі відпали від християнства».

Прозелітизм під питанням

У другій половині XIII століття, слідом за зміною формату полеміки зазвучала істерія католицького духовенства, стурбованого відпаданням пастви в іудаїзм. Цій проблемі присвячена булла «Зі збентеженим серцем», яка не раз перевидавалась, а також папські послання до Англії, де, відповідно до відомостей апостольського престолу, євреї зовсім розпустились, місіонерствують і навертають на свою віру християн. Складно сказати, чи йдеться лише про вихрестів чи також про «старохристиян». Складно оцінити масштаби цього явища — чи була тривога Риму виправдана чи це була уявна загроза? І нарешті, чи дійсно євреї, загалом не схильні до місіонерства серед інших народів, цьому активно сприяли? Тема недостатньо вивчена, оскільки єврейська історіографія традиційно займала позицію «нижче від трави, тихіше від води» і ніяких протизаконних ініціатив за євреями не визнавала. Але зараз, у світлі радикальної відмови ряду сучасних дослідників від віктимного підходу, прагнення вписати в єврейську середньовічну історію деяку суб'єктність — активну роль не тільки, скажімо, в коментуванні Тори, але й у відносинах з християнами, передбачуваний іудейський прозелітизм набуває особливої привабливості. Місіонерська діяльність англійських євреїв, яка настільки турбувала пап — це прекрасний приклад активної позиції, якщо вона дійсно мала місце в реальності.