Пісистрат

mia для розділу статті / 25.05.2015, 12:57

Демократію, що її Солон проголосив в Афінах, мали впроваджувати в життя три партії, боротьба між якими відразу ж виявила значні перешкоди на шляху до цієї мети. Існувала так звана «Рівнина» — права партія консерваторів, яку очолювали багаті землевласники, тобто патриції. Був «Берег» — твердиня торговців і судновласників, де панувала велика й середня буржуазія. Нарешті, була «Гора» — партія міського та сільського пролетаріату.

Одного дня голова «Гори» з'явився в ареопагу, підняв полу своєї одежі й показав присутнім рану, сказавши, що її заподіяли вороги народу в намаганні його вбити. Відтак зажадав, аби йому було надано охорону з п'ятдесятьох озброєних чоловіків.

Вимога пролунала як виклик. Адже в місті не було ні постійної залоги, ні загонів поліції, а закон забороняв мати приватних охоронців, з якими будь-хто міг завдати шкоди беззахисним громадянам. Покликали Солона. Старий одразу збагнув, про що річ, і застеріг збори: «Уважно послухайте мене, афіняни! Я мудріший за багатьох із вас і сміливіший за решту присутніх. Мудріший за тих, хто не бачить лукавства цієї людини й її кінцевої мети. Сміливіший за тих, хто бачить це, але вдає, що не бачить нічого, аби уникнути клопоту і раювати далі». Й, помітивши, що йому не ймуть віри, обурено додав: «Усі ви однакові. Окремо кожен із вас діє, мов хитра лисиця, а разом ви схожі на гусаків». Старому прозорливцеві, який бачив підводні камені своєї реформи, неважко було розгадати плани промовця на ім'я Пісистрат. Той був його родичем, і Солон давно помічав підступність і зверхність цієї людини. На жаль, крім «Гори», Солон мав ворогів і в «Рівнині», яку очолювали консервативні й лицемірні аристократи, що їх він позбавив монополії на владу. Зажурений і розчарований, він усамітнився в своєму домі, повісивши за традицією на дверях меча і щита, аби показати, що пішов із політики.

Пісистрат теж був аристократом, нащадком заможної родини, але зрозумів, що колись-то здобута демократія не застигає на місці, а постійно дрейфує ліворуч. Тому, своєчасно зорієнтувавшись, він пристав до партії бідних і очолив її, принісши з собою дух демагогії та цинізму, який завжди чомусь так вабить пролетаріат. Його вимогу було схвалено. Замість п'ятдесятьох охоронців Пісистрат набрав і озброїв чотириста, захопив Акрополь і проголосив диктатуру, звісно, в ім'я та на благо народу.

«Берег», тобто партія буржуазії, яка раніше його підтримувала, злякавшись, об'єдналася з «Рівниною», і вони разом повалили тирана й вигнали геть. Але Пісистрат швидко перейшов у наступ. Геродот розповідає, що одного дня 550 року до Різдва Христового до міської брами під'їхав величезний, оздоблений квітами віз, на якім урочисто сиділа прегарна жінка в шатах богині Паллади, покровительки Афін. Городяни зустріли її оплесками й криками захвату. А коли герольди, які йшли попереду, оголосили, що богиня прибула особисто, щоб відновити владу Пісистрата, народ упав на коліна. Й Пісистрат з'явився як стій зі своїми людьми, що становили почет Паллади.

Ганебно обдурені лідери партій «Гора» та «Рівнина» знову об'єднались і запроторили Пісистрата у вигнання. Але він був не тією людиною, яку згинають поразки. Три роки після другого падіння його загін оточував мури міста, й воно, стомлене змінами влади, здалося без опору. Пісистрат знову став диктатором і залишався ним у мирі та спокої дев'ятнадцять років, тобто до самої смерті.

Здається, цю цікаву й непросту людину історія створила саме для того, аби плутати карти тих, які вважають себе політиками й переконані, що демократія — це завжди добре, а диктатура — завжди погано. Ледве Пісистрат опинився при владі, всі його вороги — а їх залишилось чимало — занепали духом перед загрозою чистки. Одначе він, який під час боротьби діяв нахабно та підло, після перемоги виявив небувалу гуманність. Нашвидкуруч позбувся затятих противників, відправивши їх у вигнання, а іншим оголосив повне відпущення гріхів.

Усі чекали, що він внесе зміни до конституції Солона, щоб підвести юридичну базу під свою одноосібну владу, проте поправок майже не було. Ні тобі поліційного режиму, ні доносів, ні «надзвичайних законів», ні «культу особи». Пісистрат зберіг вільні вибори, визнавав обраних народом архонтів, підкорявся контролю з боку герусії й апелли. А коли одна приватна особа звинуватила його у вбивстві, він дав на неї позов і виграв справу, бо відповідач не з'явився до суду. По тривалій ворожнечі більшість афінян пройнялася до Пісистрата щирою повагою.

Його називали тираном, але за тих часів цей термін не мав того загрозливого смислу, як у наші дні. Він походить від слова tirra, що означає «фортеця». Таку назву мала й столиця Лідії, де цар справді запровадив класичний диктаторський режим. Тиран Пісистрат був сердечною людиною, яка робила все, що хотіла, але переконавшись спочатку, що й інші теж цього хочуть. Він мав те, що французи називають «шарм», міг вести бесіди на найсерйозніші теми, пересипаючи їх дотепними анекдотами й переконуючи слухачів у своїх зрозумілих кожному ідеях.

Його аграрні реформи відзначалися такою капітальністю, що Аттика не потребувала їх іще кілька століть. Великі земельні володіння зникли, їх було поділено серед тисяч дрібних власників, які відчули себе громадянами, відповідальними за долю батьківщини. Продуктивна державна політика забезпечила працею всіх завдяки великим обсягам громадських робіт, що перетворило Афіни на справжню столицю Греції.

Досі вони були другорядним містом і поступалися Мілетові й Ефесові торгівлею, культурою, архітектурою — недарма Гомер ледь згадує про них.

Пісистрат почав з реконструкції порту, заклавши там доки, де незабаром розгорнулося будівництво найкращих і найбільших кораблів тих часів. Він розумів, що майбутнє Афін, відгороджених од північних районів країни скелястими гірськими хребтами, тісно пов'язане з морем. Ця ідея не лише примирила його з партією «Берег», яка складалася переважно з комерсантів і судновласників, а й дозволила скористатися їхніми грішми для містобудівної реформи.

Геологи розшукали срібло та мармур. На місці вбогих халуп почали зводити гарні палаци, а старовинний храм Афіни на Акрополі було оздоблено чудовою доричною колонадою. Адже Пісистрат, залізна людина, мав витончений мистецький смак. Ледь прийшовши до влади, він створив комісію зі збирання та впорядкування «Іліади» й «Одиссеї», що їх Гомер залишив у вигляді окремих епізодів, довіривши свій епос пам'яті народу. Важко сказати, чи обмежилася комісія збиранням текстів, чи втручалася в них.

Зовнішня політика Пісистрата мала на меті розв'язати дві проблеми: уникнути війни й дати Афінам непомітно для інших міст статус культурної столиці Греції ще до перетворення її на політичну столицю. Йому це вдалося, попри неприємності, що їх він завдав іншим народам своїм всюдисущим флотом і колоніями, розкиданими скрізь по чужих землях, особливо вздовж Дарданелл.

Скульптори, архітектори, поети збиралися в Афінах, визнаючи Пісистрата таким же інтелектуалом, як і вони самі. «Всееллінські ігри», які він заснував, перетворилися на зустрічі не лише спортсменів, а й політичних діячів усієї Греції. Але до об'єднання країни справа не дійшла. Греки ревно плекали свої «маленькі батьківщини» — розрізнені міста з околицями.

Пісистрат вважав нерозумним здійснювати протиприродне об'єднання за допомогою сили. Тиранові вдалося уникнути всіх спокус абсолютної влади, крім однієї: він залишив своє «місце» в спадщину дітям Гіппію і Гіппарху. Батьківська любов завадила йому зрозуміти, що тоталітаризм не передається в спадок. Цей його крок можна виправдати бажанням забезпечити порядок і стабільність на шкоду демократії. На жаль!

Індро Монтанеллі. Пісистрат // Історія греків / З італійської переклав Юрій Педан. — Львів: Літопис, 2010. — 97-101 с.