Пам'ять про Другу світову війну у Німеччині

mia для розділу статті / 31.05.2016, 13:46 / Джерело

У німців є два поняття: Erinnerungskultur і Erinnerungspolitik — культура пам'яті і політика пам'яті. Вони досить різні, і якщо культура пам'яті позначає саму історичну пам'ять з усіма її болючими точками, неприємними і приємними моментами, то поняття «політика пам'яті» має досить негативний відтінок, оскільки означає спрямований вплив на людську пам'ять в інтересах тих чи інших політичних сил, формування її з будь-якими цілями, у тому числі і з негативними. Тому, якщо культура пам'яті вітається і культивується, на цій основі виникло це величезне почуття національної провини за Голокост, за знищення євреїв і не тільки, взагалі за націонал-соціалізм, то політика пам'яті з самого початку, тобто з 1950-х років, і зараз розцінюється як досить негативне явище в німецькому суспільстві і в світі в цілому.

Що стосується політики пам'яті, то тут слід виділити переломний для німців момент — це 1960-ті роки. Він був переломним насамперед з точки зору поколінь — на історичну арену прийшло так зване покоління Hitlerjugend. Це молоде покоління кинуло, з одного боку, виклик батькам, звинувативши їх в тому, що вони відповідальні за прихід Гітлера до влади, за те, що він зміг реалізувати те, що хотів. А з іншого боку, вони поставили важливе людське питання про співпереживання.

Можна згадати статтю і радіолекцію 1959 року відомого філософа і соціолога Теодора Адорно з Франкфурта-на-Майні «Що означає переробка минулого?», де він апелює до проблеми подолання минулого (Vergangenheitsbewältigung), для німців теж дуже актуальної, і полемічно ставить питання про те, що подолання минулого не означає відмови від нього, не означає підведення риски. Подолання — це саме співпереживання, переживання минулого. Широка суспільна дискусія, що розгорнулась в 1960-і роки, призвела до того, що німці поставили питання про співпереживання на перший план. Воно напрошувалось з такими масштабами абсолютно нелюдських жертв і звірств. І з'ясувалось, що питання нацизму і відповідальності за нього ширше навіть від розуміння терміна Голокост (Holocaust), знищення людських життів — це взагалі питання про відповідальність західної цивілізації за свій історичний шлях.

Це питання відповідальності за знищення людської свободи і людської особистості, і тут мова не тільки про те, що мільйони були просто стерті з лиця землі на підставі національної психопатії, цього розуміння сакральності раси, нації, крові — можна навести багато понять. Проблема відповідальності йде від того, що у людини взагалі було відняте почуття свободи, що вона не відчувала себе особистістю, що режиму націонал-соціалізму не потрібна була людина як така. Людина ставала гвинтиком державної машини, і повинна була думати по-нацистськи, відчувати по-нацистськи і діяти по-нацистськи, інакше вона просто випадала з системи і її слід було знищувати, не тільки за принципом крові і раси.

Питання про те, наскільки відповідальний нацизм за історичний глухий кут всієї цивілізації в цілому, буквально підірвало німецьке суспільство. Дискусії стосовно проблеми подолання минулого, проблеми необхідності жити з цим почуттям, розуміти, звідки воно походить, і, власне, запобігти подібному розвитку на тій чи іншій основі в майбутньому (бо все в історії може повторитись, на жаль) — стали національними.

В Німеччині існує величезна кількість історичних майстерень, різних громадських організацій, об'єднань, наприклад Geschichtswerkstatt — Історична майстерня в Берліні, локальні архіви, які займаються дуже корисною роботою. Школярі, студенти збирають інтерв'ю, спогади очевидців, створюють свого роду народні архіви. Вони створюють політику пізнання суспільством самих себе, створюють культуру пам'яті, збираючи комплексні свідчення очевидців, зокрема і передусім про ті численні жертви режиму, про ті неприємні сторінки минулого, які треба пам'ятати, співпереживати про те, що відбувалось.

Тому інтерес суспільства до культури пам'яті, до того, що відбувалось в період націонал-соціалізму, дуже широкий. Він може бути інспірований ззовні, він може виникати з сім'ї, тому що для кожного німця націонал-соціалізм — це його історія, його сімейна історія. І на цьому шляху можливі абсолютно страшні переживання. Коли, наприклад, знаходять листи періоду націонал-соціалізму, де поряд з любовними зізнаннями можна прочитати про те, що необхідно відправити на евтаназію безпорадного дідуся, оскільки той заважає просуванню народного співтовариства до світлого майбутнього. Це люди писали в приватних листах, один одному писали люблячі молоді люди, відверто і щиро визнаючи правильність цих ідей.

Якою ж мала бути дорога до визнання не те що свого божевілля, а колективного божевілля нації? Німці цей шлях багато в чому пройшли саме через почуття колективного співпереживання жертвам режиму, через визнання колективної відповідальності за повсякденне життя, за 1930-і роки, за повернення до нормального буття — вони відповідають за те, що сталось в період націонал-соціалізму. І це дуже важливо, оскільки почуття колективного співпереживання лежить в основі подолання минулого, коли людина розуміє, що минуле нікуди не пішло, що воно продовжує жити в ній самій, в її сімейній історії і його треба дійсно повернути в цьому почутті співпереживання.

Що стосується знакових моментів, то, звичайно, варто згадати символічний акт канцлера Німеччини Віллі Брандта, коли він у 1970 році став на коліна перед пам'ятником загиблим євреям Варшавського гетто, тим самим визнавши цю колективну відповідальність, провину і співпереживання всіх німців. Цей акт був чисто символічним: канцлер встав на коліна, але він мав, можливо, навіть таке ж або більше значення, ніж підписання міжнародних угод, актів про визнання провини. Цей символічний акт, показаний всіма засобами масової інформації, для німців досі означає певний рубіж. Вся нація в особі свого канцлера, свого тодішнього лідера встала на коліна, і не тільки перед євреями, а перед усіма жертвами Другої світової війни, багато в чому, звичайно ж, викликаної націонал-соціалізмом і перш за все його уявленнями про расову перевагу, расовими ідеями і так далі.

Звідси можна зробити багато висновків і на сучасність, на проблему мігрантів — про дивовижну толерантність, нині присутню в німецькому суспільстві. Німці просто не можуть не бути толерантними, бо все це вже було: було вигнання чужих націй в період націонал-соціалізму, було оголошення інших націй недолюдьми, тому що вони дещо інші, і так далі. Тому сьогодення — це теж подолання минулого, це теж політика пам'яті.

Суть культури пам'яті і пам'яті про націонал-соціалізм на державному рівні полягала не тільки у визнанні відповідальності і співпереживання, а й у визнанні того факту, що для німців кінець війни був звільненням від націонал-соціалізму, а не просто фактом військової поразки з усіма комплексами жертви. Це сталось ще пізніше, в 1980-х роках, коли Ріхард фон Вайцзеккер, президент ФРН, вперше заявив про те, що це було Befreiung — звільнення. Відтоді 8 травня для Німеччини — пам'ятна дата. Цей день не може бути святом як таким, але це, безумовно, пам'ятна дата, день звільнення від націонал-соціалізму. Ось, власне, той шлях, який кожен німець так чи інакше проходить у міру дорослішання, входження в суспільство і соціалізації і який пройшла в кінцевому рахунку і німецька держава, перш за все визнавши свою відповідальність за історичне минуле і за те, що вона, нехай під іншим ім'ям і з іншими лідерами, зробила для світової цивілізації.