Лікург

mia для розділу статті / 23.04.2015, 11:29

Той, хто вирушить од берега Іонічного моря на північ, углиб Пелопоннесу, незабаром потрапить у долину Лаконіки, оточену такими крутими горами, що її столиця Спарта ніколи не мала потреби в захисних мурах. Над цим краєвидом панує засніжений шпиль Тайгету, звідки нуртуючи рине потік Евроту.

Спарта означає «розпорошена». Її було названо так, бо вона утворилася з п'яти сіл, де разом мешкали п'ятдесят тисяч осіб. Це злиття не було стихійним. До нього спричинилися завойовники-дорійці, коли вдерлися з півдня слідом за своїми царями-гераклідами. З навколишніх гірських хребтів вони контролювали весь Пелопоннес і почали навалу штурмом Мессенії.

Павсаній розповідає, що цар цього міста Аристодем поквапився до Дельф попросити оракула зарадити лихові. Аполлон звелів йому принести в жертву богам дочку, цар обіцяв, але останньої миті підсунув замість дочки іншу дівчину, сподіваючись, що боги цього не помітять. Відтак повів своє військо в бій і зазнав поразки.

Через п'ятдесят років його наступник Аристомен збунтувався проти ярма дорійців і загинув, а його піддані втратили свободу. Вони були прирівняні до тубільців Спарти, так званих «ілотів», які вважалися за рабів і мусили віддавати громадянам половину своїх заробітків і врожаю. Над цією масою знедолених у містах і селах, що налічувала близько трьохсот тисяч осіб, панувала військова меншість із тридцяти тисяч дорійців, єдиних, хто мав усі громадянські права і виконував політичні функції. Звичайно, вони робили все, аби протидіяти прогресивним ідеям соціальної справедливості, щоб не втратити своїх привілеїв.

Гори навколо долини Лаконіки сприяли діям загарбників, утруднюючи зв'язки з іншими містами, зокрема з Афінами, які уникли чужоземного вторгнення й пишалися своєю демократією. Лікург дав Спарті низку законів, що закріпили поділ суспільства на дві соціальні групи: панів і рабів.

Невідомо, чи була взагалі така особа. Ті, хто підтверджує існування Лікурга, приєднуючись до одностайних свідчень античних грецьких істориків, плутають дати. Одні вважають, що він жив за дев'ятсот років до народження Ісуса Христа, другі — за вісімсот чи сімсот, треті — за шістсот, що ближче до істини. Лікург був не царем, а дядьком і опікуном молодого монарха Харилая. Кажуть, він подався шукати взірця своєї знаменитої конституції на Крит і, щоб скоріше впровадити її в життя, повернувшись розповів городянам, що її підказав йому від імені богів дельфійський оракул.

Ця конституція запроваджувала такі суворі порядки й накладала на громадян такі великі обов'язки, що не всі погодились її прийняти. Молодий аристократ Алкандр так розхвилювався під час дискусії, що кинув у Лікурга каменюку і вибив тому око. За словами Плутарха, рятуючи винного від гніву присутніх, Лікург узяв його під свій захист і запросив на вечерю. Там у перервах між стравами, міняючи примочки на враженому оці, він розповів кривдникові, як і чому хотів запровадити в Спарті такі суворі закони. Переконаний доводами і захоплений великодушністю Лікурга Алкандр став одним із найзавзятіших послідовників його ідей.

Дехто твердить, що закони Лікурга ніколи не були написані. Але вони насаджувалися доти, поки не стали нормою і звичаєм народу. Автор цих законів свідчить, що їхньою суттю є «презирство до вигод і життєвих утіх». А щоби ввести їх у дію, він оголосив, що на певний час їде зі Спарти, і попросив городян дотримуватися встановлених приписів хоча б до того дня, коли він повернеться. Назавтра Лікург відбув до Дельф, замкнувся в одному з храмів і добровільно пішов із життя, заморивши себе голодом. Отже, закони залишилися в силі.

За ними царі мали сидіти на троні вдвох, стежачи один за одним, а герусія виконувала роль арбітра в їхньому суперництві. До складу герусії входило двадцять вісім осіб віком понад шістдесят років. Коли хтось із них помирав, кандидати на його місце проходили низкою по залі. Обирали того, на чию адресу лунали найгучніші оплески. Так само під час дискусій приймалася пропозиція того, хто горлав голосніше за всіх.

Нижчою за герусію державною установою була апелла, щось на зразок палати депутатів, відкрита для всіх громадян від тридцяти років. Вона призначала п'ять ефорів, тобто міністрів для впровадження законів. Цими органами влади Спарта несуттєво відрізнялася від інших держав. Але їй було притаманне те, що відтоді й надалі мало назву «спартанське» і полягало в аскетичному способі життя та військовій дисципліні, які зусиллями Лікурга охопили всі сфери діяльності, передусім виховання молоді.

Спарта не мала армії — вона була нею; її громадяни теж були тільки підлеглими, позбавленими права займатися ремісництвом і торгівлею, а лише політикою і військовими справами. Країна не знала золота й срібла — їх заборонялося ввозити, навіть монети карбували з заліза. Урядова комісія оглядала новонароджених, наказуючи кидати одних з гори, а інших класти спати просто неба, навіть узимку, щоб виживали лише найсильніші. Чоловікам було дозволено вибирати жінок, але той, хто побрався з безплідною, мав сплачувати штраф, як це трапилося навіть з царем Архідамом. Чоловік мусив терпіти зрадництво дружини, якщо та грішила з кимось вищим на зріст і сильнішим за нього.

У сім років хлопчика забирали у батьків і віддавали до військової школи, де він навчався коштом держави. В кожному класі був свій paidònomos чи, як сказали б німці, «фюрер», обраний з тих, хто нещадно бив інших, найкраще витримував знущання інструкторів і сон узимку на вулиці. Молодь навчали читати, писати — та й край.

Єдиною розрадою був спів. Проте заборонялося співати поодинці, а тільки хором для зміцнення дисципліни. Хори — типове явище войовничих країн. Так співають німці та росіяни, а французи й італійці визнають лише сольний спів. Спарта любила музику на кшталт Пруссії XIX століття. Освіта, яку держава давала своїм дітям, не передбачала виховання музикантів, тому їх віддавали на навчання за кордон. Уславлений Терпандр потрапив на острів Лесбос, де йому дали це ім'я, що означає «розрадник людства». Він складав патріотичні гімни, призначені для виконання а капела. У спартанських хорах брали участь навіть царі, але й вони не мали права співати соло, а коли один із них порушив цей припис, його негайно оштрафували. Після Терпандра розквітнув талант Тимофія, який запалився бажанням удосконалити ліру, збільшивши кількість струн до дванадцяти замість семи. Але міністри Спарти, не терплячи жодних новацій у будь-якій сфері життя, заборонили цей модернізований варіант інструменту.

Спартанець продовжував військовий вишкіл у наметах і бараках до тридцяти років, позбавлений теплого ліжка й сімейного затишку. Він майже не мився, не відав про існування мила, мусив добувати собі їжу крадіжками, але, спіймавшись на цьому, зазнавав найсуворіших покарань.

Якщо по двадцятьох трьох роках такого життя він не відкидав ніг, то міг повернутися додому й оженитись. Дівчатам, які чекали наречених, не було що приховувати. Вони виступали на спортивних майданчиках голі, й кожний мав змогу вибрати собі серед них найвродливішу та дужу. Парубкування вважалося злочином. Винного виганяли голяка на вулицю навіть у сильний мороз і силували голосно каятись у порушенні закону.

До шістдесяти років спартанці харчувалися в громадських їдальнях, де панувала сувора дієта. Якщо хтось надміру повнішав, його відправляли у вигнання. Всяка розкіш сприймалась як образа суспільства. Цар Клеомен відкликав посла на острові Самос за те, що той користувався золотим посудом. Ніхто не міг поїхати за кордон без урядового дозволу, одержати який було непросто. Подібно до всіх тоталітарних держав із поліційним режимом, Спарта також мала «залізну завісу». На її землі жили тридцять тисяч слуг тридцяти тисяч рабів. Один заїжджий громадянин Сибарісу вигукнув: «Недарма спартанці браві вояки! З таким життям хіба можна боятися смерті?»

Спарта мала й має численних хваліїв, особливо філософів від Платона і далі, котрі мріють про всемогутню державу та проповідують принесення особи в жертву колективу. Найвищою «чеснотою» спартанці вважали всезагальне підкорення законам й інтересам батьківщини. Коли вояки вирушали на війну, матусі проводжали їх співом: «Повертайтеся зі щитом чи на щиті». Адже щит був такий важенний, що втікаючи доводилося кидати його, а в разі смерті він слугував за труну.

Спарта справді була потужною військовою машиною, котра століттями нагонила жах на сусідів. Уся Греція не могла оговтатися від здивування, коли стало відомо, що маленьке військо Епамінонда завдало поразки спартанцям. Це скидалось на чудо: люди, які зробили своїм символом силу, силою й були переможені. Проте аж ніяк не дивним, навіть природним є той факт, що, втративши в битвах військо, Спарта почувалася, мов і не було нічого. Залізний режим і героїчні традиції дали їй змогу протриматися довше від Афін. Але тутешні закони не допускали будь-якого поступу. Той, хто завітає сьогодні до Спарти, побачить нудне село з п'ятьма тисячами мешканців і вбогий музей, де залишки статуй і руїни колон — це все, що нагадує нам про спартанську цивілізацію.

Треба було б послати туди на екскурсію учнів Сталіна й Гітлера, диктаторів, які лише мавпували Лікурга, справжнього засновника школи тоталітаристів і найшанованішого з них усіх, бо він не лише проголосив підкорення особи колективу, а й подав приклад такої самопожертви.

Індро Монтанеллі. Лікург // Історія греків / З італійської переклав Юрій Педан. — Львів: Літопис, 2010. — 85-91 с.