Кому належить Крим?

mia для розділу статті / 02.04.2014, 14:48 / Джерело
Російська карта Криму 1922 року

Головний «московський» аргумент в «кримських» дискусіях: це одвічно російська земля! Але, ймовірно, одні китайці населяють певну територію з найдавніших давен, зберігаючи при цьому ідентичність. Решта земної кулі — великий казан, в якому «варяться» різні культури. Народи переміщуються, воюють та асимілюють.

Найдавніші мешканці Східно-європейської рівнини — угро-фіни, а не слов'яни — вони тут прибульці. Корінне населення Британських островів — скоти та пікти, предки нинішніх шотландців. Вже потім з'явились кельти, англосакси, пізніше нормани (вони ж попередньо офранцужені скандинави).

Сьогодні це справи сивої давнини. Але де визначений, якщо можна так висловитись, термін давності? Як правило, спроби будувати справжню політику на теоретизуваннях щодо того, де чиї землі, нічим хорошим не закінчуються.

Ласий шматок

Історично Крим — земля не українська і не російська, а татарська. Росія завоювала її наприкінці XVIII століття: цілком у дусі того часу, але всупереч із сучасним міжнародним правом, яке заперечує набуття територій воєнним шляхом.

Росія давно намагалась оволодіти Кримом. Найвідоміші з таких спроб були здійснені князем Василем Голіциним у 1687 та 1689 роках та фельдмаршалом Бурхардом Мініхом у 1735 році. В останньому випадку навіть вдалось тимчасово зайняти Бахчисарай. Щоразу каменем спотикання ставали спека і безводдя. Росіяни, на відміну від татар, знаходити воду в степу не вміли.

Для підкорення Криму, було потрібно, по-перше, побудувати флот, по-друге, нанести відчутну поразку Туреччині, щоб примусити її зректись протекторату над півостровом. В 1774 році під час Кючук-Кайнарджийського миру Стамбул відмовився від сюзеренних прав на Крим. Через сім років ханство, залишившись без підтримки ззовні і будучи заблокованим з моря і суші, пристало на пропозицію Росії увійти до її складу без бою.

У 1787 році Катерина II здійснила «Таврійський вояж» у супроводі австрійського імператора Йосифа. На шляху до монаршого кортежу кинулись кінні татари. Вершники видавали пронизливі крики і розмахували шаблями, імператриця ж заходилась кокетувати: ой, як мені страшно, зараз ці дикі люди нас поневолять! Йосиф усміхнувся: «Не думаю, що князь Потьомкін дав їм такий наказ». Атракціон був більше схожим на приховану погрозу: в разі чого, можемо на ваші цивілізовані землі нових підданих напустити.

«Колонізатори» і «работорговці»

Росія мала сильну моральну перевагу: за різними даними, через Перекоп у XVI-XVII сторіччях пройшли близько двох-п'яти мільйонів українських, російських і польських невільників, захоплених у набігах. Ґрунти і клімат південного сходу сучасної України, який тоді називався «Диким Полем», були такі, що увіткни дрючок в землю — виросте дерево, але поселитись там означало грати зі смертю.

За словами історика Андрія Буровського, якщо сьогодні кримський татарин скаже на росіянина «колонізатор», він ризикує почути на свою адресу «работорговець». Проте вважати ханський Крим якимось розбійничим гніздом і країною-паразитом, чим грішили і дореволюційні, і радянські історики, невірно. На півострові були добре розвинуті сільське господарство і ремесло.

Наприкінці XVII століття Москва поклала набігам край, а ханство проіснувало ще сотню років, і нічого з його економікою не трапилось. З просвітою теж йшло непогано. В Бахчисараї збереглась старовинна медресе, на головному вході якої, між одвірками, висить важкий залізний ланцюг — щоб кожен при вході, включаючи хана, вклонився джерелу мудрості!

Після приєднання Криму почалось масове переселення на півострів вихідців як великоруських, так і малоросійських губерній, особливо, чомусь, Чернігівської. Найвідоміший після адміралів Корнілова і Нахімова герой Севастопольської оборони 1853-1855 років — розвідник-пластун Петро Кішка, етнічний українець.

Більшовицька різанина

Вагому роль зіграв Крим в Громадянській війні. В 1920 році з Північного Кавказу на півострів відступили розбиті білі армії. Командування замість Антона Денікіна, який взяв на себе відповідальність за поразку, прийняв Петро Врангель. На противагу «неділителям», які боролись за єдину Росію і вважали головною метою війни Москву, він допускав можливість існування Криму як окремої антибільшовицької держави.

За оцінками ряду істориків, ідея «острова Крим» не була чимось фантастичним. Якби Британія зробила для Врангеля те, що американці в 1949 році для Чан Кайші, тобто ввела у Чорне море свій флот і взяла під приціл корабельних гармат Перекоп, проект міг би здійснитись.

Після взяття Криму комуністи вчинили там наймасштабнішу різанину за всю війну, розстрілявши без суду близько 80 тисяч осіб. Крим, будучи колись останньою білою територією Росії, сьогодні виступає цитаделлю радянських настроїв: триколори на мітингах прокремлівських активістів сусідять з червоними прапорами.

Існує думка, що після депортації кримських татар півострів мав шанси перетворитись на Єврейську автономну область у складі Російської Федерації. У всякому разі, ідея блукала серед інтелектуалів з Єврейського антифашистського комітету, створеного в роки війни з метою збору коштів для СРСР серед американських євреїв. За деякими даними, її підтримувала Поліна Жемчужина — дружина В'ячеслава Молотова. Сталін поклав цим мріям край, знищивши комітет, а Жемчужину відправив в ГУЛАГ.

Волюнтаризм і право

Здебільшого російським за етнічним складом Крим зробився в результаті повоєнних оргнаборів робочої сили з розореної війною центральної Росії. В листопаді 1953 року, під час «кримського візиту» Микити Хрущова, російські переселенці скаржились на відсутність житла, погане постачання і на те, що їх примушують обробляти виноград замість звичної картоплі. До 1960-х років курортники з довоєнним досвідом ностальгічно згадували солодкі і дешеві фрукти, що їх вирощували кримські татари.

Ініційоване Хрущовим рішення Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Криму з Російської Федерації до складу Української РСР деякі російські коментатори схильні пояснювати або українським корінням «Микити», або клінічною дурістю та дією алкоголю. Але таке рішення мало реальні мотиви, приймалось не в один день і не особисто Хрущовим, який ще не був на той момент першою особою в державі.

Передача Криму за стандартами західної демократії справді виглядає підозріло: не було ні референдуму, ні голосування на пленарній сесії парламенту, ні громадського обговорення. Але радянському законодавству і діючій практиці вона цілком відповідала. З точки зору суворої законності, варто визнати нелегітимним і багато іншого, включаючи жовтневий переворот і саме існування радянської влади впродовж 70 з гаком років.

У 1956 році керівництво СРСР таким же вольовим рішенням звело Карело-Фінську РСР до автономної республіки в складі Росії. Якби цього не трапилось, в 1991 році Карелія оголосила б свою незалежність, а Мурманська область стала б для Росії ексклавом, як Калінінградська. Не можна вибірково ставитись до минулого і визнавати в ньому лише те, що вигідно.

Воля народу

Щодо волі більшості кримчан — тут теж все не так однозначно. Референдум про незалежність Шотландії, запланований на вересень 2014 року, готується чотири роки. В Криму ми спостерігали прагнення проштовхнути рішення в авральному порядку, не давши людям подумати і поставивши світ перед фактом.

Референдум, згідно з міжнародним правом, — лише початок неспішного переговорного процесу з центральною владою. Вирішувати протиріччя бажано без порушення територіальної цілісності держави, в рамках розширення автономії. Відділення — крайня міра.

Якщо хтось категорично налаштований на вихід, держава не має утримувати людей в межах своїх кордонів, немов у полоні. Але й сепаратисти не повинні поводити себе зухвало: «знаємо тільки своє бажання, що хочемо, те й робимо, а ваша думка і проблеми нас не цікавлять».

Ще більш сумнівною виглядає ситуація, коли за їх спиною стоїть сильна у військовому плані держава-сусід. Російська сторона називає кримську ситуацію віддзеркаленням косовської. Але втручанню НАТО у Косові передувала реальна гуманітарна катастрофа, збройні зіткнення і етнічні чистки. В Криму не потрібно було когось терміново рятувати.

Промінь надії

Національна гідність — річ серйозна. Образи запам'ятовуються надовго, землі, які вважають своїми, ніхто просто так не віддає. Національне самовизначення і територіальна цілісність держав — складне питання у світовій політиці. Здається, протиріччям не має кінця.

Проте історія знає приклади подолання такого роду безвиході. Франція і Німеччина віками сперечались за Ельзас і Лотарингію. Кожна сторона мала вагомі аргументи, ті й інші проливати кров за святу справу не боялись — ні свою, ні чужу. Кілька років тому з’явилась новина: країни домовились про створення в Ельзасі спільної мотострілкової бригади у складі двох батальйонів — французького та німецького.

Здавалось би, лише кілька десятиріч тому президента Франції, який пустив німецьких солдатів на свою землю, просто лінчували б. У наші дні повідомлення не привернуло особливої уваги. Технічне питання.

Європа, на відміну від Росії, вже вийшла з віку максималізму. На думку філософа та культуролога Олександра Ніконова, російська масова свідомість схожа на психологію підлітка: інфантильного, залежного і водночас агресивного, самолюбивого та емоційно нестабільного. Але націям, як і людям, властиво дорослішати.