Кімоно — те, що носять

mia для розділу статті / 11.08.2014, 19:49 / Джерело

Японкам, якими б великими модницями вони не були, рідко пасує західний одяг, що вже приховувати. Втім, з точки зору західних цінителів, приховувати там якраз є що: невиразні талію і стегна, маленькі груди і досить короткі ноги. Уявлення про красу у кожного народу свої. І те, що на Заході завжди вважалось недоліком, в японській традиції цінувалось як достоїнство, яке прагнули довести до досконалості. Опуклості і вигини з досконалістю були несумісні: японки здавна стягували свої маленькі груди, щоб вони були зовсім непомітними, а на талію, навпаки, намотували побільше тканини. Силует набував прямизни свічки.

Ідеальне вбрання для ідеальної жінки створювалось століттями. І коли воно набуло остаточного вигляду, а Японія відкрила кордони, на Заході почули слово «кімоно». І почалась плутанина. В Японії аж до XIX століття це слово означало просто «те, що носять», тобто будь-який одяг. Європейці ж зрозуміли це слово як назву одягу місцевого населення — довгих шовкових халатів з широкими рукавами і поясом. Зрештою японці були змушені придумати нове слово — «вафуку» — для позначення національного костюма, щоб відокремити його від одягу західного зразка, який вони теж поступово почали носити. Але після Другої світової слово «кімоно» стало практично синонімом «вафуку», не втративши при цьому свого більш широкого значення — «те, що носять».

Те, що носили японці до IV століття, було однаковим у чоловіків і жінок — вільне плаття з конопель. Пізніше китайці поділились з японцями технологією вирощування шовковичних черв'яків, кімоно стало шовковим, а потім поступово «розшарувалось» — у VIII столітті, в епоху Нара, на нижнє (спіднє) кімоно почали вдягати ще одне, а зверху — накидку. Комплекти стали різнокольоровими. До X століття, в епоху Хейан, кількість шарів кімоно багаторазово збільшилась. Складний ансамбль з тонкого шовку, який носили витончені придворні красуні, називався «дзюні-хітое», що значить «дванадцять шарів». Щоправда, ця назва не розуміла під собою точного числа, скоріше це була фігура мови: якщо вірити «Запискам біля узголів'я» Сей Сенагон, шарів могло бути й 16, і більше!

Кімоно, вдягнені одне на інше, мали різні відтінки, поєднувати їх було особливим мистецтвом. Якщо біле плаття вдягалось поверх бордового, виходив «колір вишні», і це було доречно в період цвітіння сакури. Якщо ж біле поверх лілового — це вже був «колір сливи», і носили його трохи пізніше. Влітку дозволяли собі блакитне або зелене. Восени наставала черга червоно-жовто-коричневої гами. Непристойно було навесні носити осінній жовтий одяг, а восени — рожевий.

Традиційні види кімоно
  1. Куротомесоде. Найбільш офіційне кімоно заміжньої жінки — чорне, з укороченими рукавами, малюнком нижче талії і п'ятьма сімейними гербами камон. Такі вдягають матері молодих на весілля та інші важливі церемонії.
  2. Фурісоде. Парадне кімоно з довгими рукавами. Для незаміжніх дівчат. Прикрашене малюнком по всій довжині. Вдягається на день повноліття, на весілля родички.
  3. Іротомесоде. Кольорове (однотонне) кімоно заміжньої жінки. Менш офіційне, ніж куротомесоде, але теж з малюнком тільки в нижній частині. Може мати три або п'ять гербів камон. Вдягається на прийоми, свята, весілля. Гейші носять таке на роботі.
  4. Хомонгі. Одяг для візитів з характерними спадаючими візерунками на рукавах і подолі. Для заміжніх і незаміжніх жінок (різниця тільки в довжині рукавів). Таке можна вдягнути в гості і на прийом.
  5. Цукесаге. Менш формальне, ніж хомонгі. Для всіх жінок. Візерунок скромніший, переважно розташований нижче талії.
  6. Іромудзі. Однотонне кімоно без малюнків, але може мати витканий візерунок. Зазвичай вдягається на чайну церемонію.
  7. Комон. Свого роду casual. Прикрашається дрібним повторюваним візерунком. В комплекті з красивим обі може використовуватись «на вихід».
  8. Юката. Літнє повсякденне кімоно з бавовни, льону або конопель. Традиційна гамма — біло-синя. Буває як жіночим, так і чоловічим.

В Середні віки, коли до влади прийшли самураї, кімоно стало суворішим, як і саме життя. Кількість шарів зменшилась. Косоде, плаття прямого крою з укороченими рукавами, стало основним. Тоді ж з'явився пояс обі, який зав'язувався спереду.

В XVII столітті конструкція склалась остаточно. Універсальний крій — полотнище тканини шириною від 35 сантиметрів і завдовжки близько 12 метрів розрізалось на стандартні прямокутні деталі, які зшивались стандартним же чином, — компенсувався багатим декором. Виникла і технологія фарбування тканини юдзен, завдяки якій кімоно перетворювалось на твір мистецтва: на шовкове полотнище рисовою клейковиною наносився контурний візерунок, потім непокриті місця розписувались фарбами вручну. Пояс обі став ширшим і довшим. Він кілька разів обертався навколо талії і утворював, тепер вже на спині, химерний вузол-бант. Пояс — вкрай важлива частина японського костюма. Якщо рукава кімоно стали в традиційній літературі сумним символом — ними витирають сльози, — то розв'язування пояса — еротичне іносказання, яке означає довгоочікувану зустріч щасливих закоханих. До речі, у куртизанок дзьоро вузол пояса обі так і залишився спереду.

Наприкінці XIX століття японці, які до цього перебували в свідомій ізоляції від «круглооких варварів», вимушено зіткнулись із західними впливами. Тканини та одяг західного зразка поступово стали відтісняти кімоно на позиції одягу для особливих випадків. А Європа тим часом «захворіла» модою на японське. Сприяв тенденції успіх опери Джакомо Пучіні «Мадам Батерфляй», поставленої в 1904 році в Мілані, а в 1906-му — в Парижі. Пропагандистом східного стилю був і кутюр'є Поль Пуаре, який ввів в моду каптани, шаровари і кімоно.

Кімоно, яке для всього світу стало символом Японії, у себе на батьківщині залишилось робочим одягом танцівниць, акторів традиційних театрів кабукі і но, а також гейш. Саме гейші зберігають традиції вишуканого поєднання шарів одягу, підбору візерунків пояса, зачіски і макіяжу. Щоб вдягнути повне вбрання гейші, може знадобитись не менше години і вміла помічниця. Вбрання має бути бездоганним — жодної зайвої складки, всі шари абсолютно симетричні. Нижня частина підбирається так, щоб сягати щиколоток, надлишок тканини перехоплюється спеціальним поясом, потім розгладжуються передня і тильна сторони і, нарешті, зав'язується парадний пояс обі з дорогоцінного витканого шовку. Сьогодні в Японії існують курси, на яких дівчат навчають вдягати кімоно.

Традиційний пояс обі може сягати шести метрів в довжину. Налічується близько десятка традиційних способів його зав'язування

Крім гейш є й інші професії, для яких традиційне кімоно — робочий одяг. Наприклад, майстри чайної церемонії або ікебани. Для звичайного життя, наприклад роботи в офісі, кімоно, звісно, не підходить. Однак у кожної японської дівчини, незалежно від занять, в житті бувають ті особливі випадки, коли без кімоно не обійтись. Наприклад, свято повноліття. Воно відзначається в січні. Всі японки, яким виповнилось 20 років, виходять на вулицю в кімоно пастельних відтінків з довгими рукавами — фурісоде. І вся Японія стає схожою на квітучий сад. Так само вулиці розквітають в листопаді під час свята Сіті-го-сан (буквально: «Сім-п'ять-три»), присвяченого дітям, коли три- і семирічні дівчатка, а також три- і п'ятирічні хлопчики в супроводі своїх рідних йдуть до синтоїстських храмів. Всі вони вбрані у кімоно, як правило, передані у спадок або перешиті з костюмів дорослих.

Найголовніше в житті кімоно вдягають на весілля. Повний комплект для нареченої (білого кольору для самої церемонії або червоного для подальшого прийому) може коштувати 2 мільйони ієн (250 000 гривень) і вище. Біле весільне кімоно шиється з дорогого шовку або парчі, прикрашається вишивкою вручну. Воно може важити близько чотирьох кілограмів. Наречений також вдягається у спеціальне формальне кімоно зі штанами-спідницею хакама, як правило, темних матових відтінків. Раніше весільне вбрання був зобов'язаний купити наречений — собі і нареченій, але сьогодні економні японці беруть весільні костюми напрокат: за 200-500 доларів можна отримати цілком гідний варіант.

Кімоно — символ миру і процвітання в Японії. Крім того, воно стало символом рівності. В минулому кімоно підкреслювало соціально-економічний статус, тим самим розділяючи людей. Тепер же національний костюм зрівнює і об'єднує. Кімоно продовжує залишатись тим, що носять. Воно згладжує як соціальні, так і вікові відмінності, приховує особливості фігури, дозволяючи і молодим, і літнім відчувати себе гарними. Жінка, яка його вдягає, незалежно від віку чарівним чином змінюється, стає крихкою, ніжною і водночас захищеною. Вона не може ходити великими кроками, не може сутулитись, вона пливе з високо піднятою головою, трохи погойдуючись на високих сандалях. Всі деталі її фігури стають несуттєвими, залишається лише силует, жіночність і чистота. Коли японка в кімоно йде вулицею, їй вслід обертаються не лише чоловіки, але і жінки — для того, щоб побачити метелика на її спині і ще раз захопитись легкою ходою Японії — тим, як красиво вона несе... те, що носить.