Історія помісних церков

mia для розділу статті / 01.11.2018, 16:16 / Джерело

Про історію виникнення патріархатів, влаштування сучасної православної церкви і випадки припинення євхаристійного спілкування між церквами.

Коли з'явились патріархати

Ми погано уявляємо, як була організована церква до середини IV століття. В межах одного великого регіону, куди входило кілька єпархій, якесь місто ставало лідером, як правило центр провінції. Константинополь був заснований в 325 році, а до цього на його місці було село. Тільки в середині IV століття він зміцнив свої позиції, і після цього протягом ста років боровся за першість в регіоні з Ефесом. Перемога прийшла тільки в 451 році на Халкедонському соборі, але з цього ж часу загострюється суперництво Константинополя і Риму, що почалось ще в IV столітті.

Першим серед рівних ставав головний єпископ місцевості — зараз це б назвали словом «координатор». Так в Північній Африці організовувались собори, які приймали рішення, обов'язкові для цієї місцевості. Інші церкви, якщо це їх стосувалось, могли до них приєднуватись чи відмовлятись від цих правил. Так церква жила, поки вона не була пов'язана з жодною державною владою. Але з втручанням державної влади, яка в IV столітті стала номінально християнською, почався спонтанний процес перетворення цієї структури. Почали створюватись великі агломерати митрополій, кожна з яких містила по кілька єпархій, і на початку V століття ці гігантські утворення стали називатись патріархатами. Тобто патріархати — це явище, пов'язане виключно з організацією церкви всередині християнської імперії. В результаті в одній Римській імперії склалось п'ять патріархатів. Розрізнялись вони тільки за територіальною ознакою.

Як працювали помісні церкви за межами християнської імперії

Здавалося б, за межами християнської імперії не повинно бути патріархатів. Але церква розвивалась за межами Візантії у величезній і найсильнішій державі того часу — Сасанідському зороастрійському Ірані. Потім Іран і значна частина Візантії були завойовані Арабським халіфатом, а на його місці виникали інші ісламські держави, останньою з яких була османська Туреччина. Патріархати набули іншого статусу: ісламській державі вигідно було домовлятись з патріархатом, щоб через нього керувати християнськими підданими. Ще до падіння Візантії, яке відбудеться в 1453 році, всередині османської держави сформувалась система міллетів. Міллет — це будь-яка народність, яка у випадку християн визначається релігією. Так з'являється міллет православних християн. Османське законодавство визнавало різні народності, і на чолі кожної з них стояв міллет-баші, тобто голова свого народу. Патріарх константинопольський був міллет-баші народності під назвою рум — римлян, візантійців, тобто православних християн. Вийшло так, що церква в Османській імперії отримала світські функції, які від початку не були їй властиві.

В Османській імперії патріарх буквально відповідав головою за поведінку християнських підданих. Коли в 1821 році греки підняли повстання, перед османським законодавством в цьому був винен міллет-баші патріарх Григорій, якого повісили на воротах Фанара. Йому не допомогло навіть те, що він піддав анафемі всіх повсталих. Повсталі, правда, його потім прославили як мученика і вирішили не згадувати про анафему.

Як сформувався московський патріархат

Історія московської митрополії і становлення московської церкви конфліктна: московська самостійність — результат церковного розколу, який тривав з 1467 до 1560 року. Після хрещення Русі в Києві виникла митрополія константинопольського патріархату, яка стала загальною для всіх руських князівств. Вона достояла до розорення Києва монголами в 1240 році і продовжувала існувати далі, в сильно змінених на гірше умовах. Митрополит Петро в 1325 році переніс кафедру до Москви, але при цьому вона все одно залишалась київською, просто митрополит з титулом «київський» сидів в іншому місті.

Це тривало з перемінним успіхом до 1448 року, коли Василь II захотів наділити владою свого ставленика митрополита Іону. При першій спробі це зробити в Константинополі в 1437 році його не висвятили, у 1448 році це зробили в Москві. В документах, правда, підкреслювалось, що як виняток митрополита Іону висвятили без благословення патріарха і прямо на Русі, але надалі висвячуватимуть у константинопольського патріарха, як це робилось раніше. Всупереч пізнішим заявам про те, ніби в 1448 році митрополит Іона був поставлений в Москві, щоб не підкорятись укладеній в 1439 році у Флоренції унії, в документах тих років не йдеться про розрив з константинопольськими патріархами-уніатами. Навпаки, вони згадуються як цілком визнані, а ось місія противників унії — афонських ченців, які відвідали Москву в пошуках підтримки в 1441-1442 роках, — не мала успіху. Московська влада домагалась визнання Іони від уніатської офіційної константинопольської церкви, і найменше її цікавила боротьба за православ'я.

У 1460-і роки в Константинополі відновилось православне патріаршество, і воно зажадало підпорядкування. Москва відмовилась, і так київська митрополія розділилась на дві частини. Офіційно головою залишався митрополит київський, поставлений Константинополем. Він сидів в місті Новогрудок на території сучасної Білорусі. Але східна частина митрополії, яка була під московським князем, йому не підкорялась, і там вибирали свого митрополита. У відповідь на це константинопольський патріарх в 1467 році надіслав грамоту з відлученням всіх, хто перебуває в спілкуванні з цим самообраним митрополитом. В Москві у відповідь приймають рішення про те, що константинопольський патріарх і київський митрополит, ним поставлений, також відлучені від спілкування.

Розпочатий в 1467 році розкол між Москвою та іншим православним світом завершився в 1560-1561 роках в ході переговорів про визнання вінчання на царство Івана Грозного, яке провів в 1547 році московський митрополит Макарій. Патріарх константинопольський визнав вінчання царя, але за умови, що Макарій відмовляється від самочинної автокефалії і приймає від нього звання патріаршого екзарха. На цьому самостійність московської церкви тимчасово припинилась, але тепер виникла канонічна московська митрополія, вже окрема від київської, але в складі того ж константинопольського патріархату.

Тільки після смерті Івана Грозного, за Бориса Годунова, вдалось домогтись визнання самостійності московської церкви разом з заснуванням московського патріаршества: у 1590 році на константинопольському соборі московська церква стала самостійною. (В російській історіографії часто називають 1589 рік, коли був поставлений перший патріарх московський, але це ще потребувало підтвердження собором у Константинополі.)

Що таке євхаристійне спілкування

Між всіма самостійними церквами в нормі існує євхаристійне спілкування. Це означає можливість спільних літургій — саме так проявляється приналежність до однієї релігії. Але коли виникають сумніви в православності церкви, євхаристійне спілкування порушується. Наприклад, Константинополь відлучив всіх сербів за те, що вони в XIV столітті заснували свій патріархат.

У Новітній історії було два гучних випадки припинення євхаристійного спілкування — це болгарська схизма і ситуація грузинської церкви. Болгарська схизма трапилась в 1872 році, коли болгари поставили свого патріарха. Це було зроблено в рамках ще Османської імперії під гаслами етнічної самостійності. Туреччина це підтримала, а Константинополь відреагував заявою, що це єресь філетизму, тобто болгари підміняють принцип православ'я якимось племінним принципом. Довелось всім, включаючи російську дореволюційну церкву, не мати спілкування з болгарами. Ця схизма була врегульована тільки в 1940-і роки.

З грузинським патріархатом була інша історія. Коли Грузія приєднувалась до Росії договором 1801 року, права грузинської церкви були обговорені. Грузинська церква була автокефальною, і імператор Олександр обіцяв, що у складі Російської імперії так все і залишиться. Минуло десять років, в 1811 році насильно забрали католикоса, пізніше вивезли двох єпископів і вбили. Синод поставив на чолі грузинської церкви російського єпископа, перетворивши Грузію в екзархат російської церкви. Так тривало до 1917 року. У 1917 році грузини відновили автокефалію, тому що вона не скасовувалась законно, а значить, де-юре нікуди не зникала, і відмовились брати участь в помісному соборі російської церкви для обговорення свого рішення. Російська зарубіжна церква і московський патріархат відмовлялись визнавати грузинську автокефалію. Але якщо це і ускладнило міжнародний статус грузинської церкви, на її діяльності всередині країни це ніяк не позначилось.

Як організована сучасна православна церква

Зараз православ'я складається з трьох поверхів, і жоден з них не має світового центру. Офіційних церков, за загальновизнаною класифікацією, чотирнадцять. Московська патріархія налічує п'ятнадцять, тому що вона виділяє ще й американську церкву. Першим серед рівних, за старими канонами, залишається Константинополь.

Другий шар — це великі національні церкви, які з'явились після падіння Радянського Союзу і розвалу соціалістичної системи. Це стосується церков України, Македонії та Чорногорії. Нарешті, третій шар — це ще більш нечисленні групи, які сформувались тоді, коли в 1920-1930-і роки стали назрівати явища модернізму і сергіанства. У Греції і на Балканах вони відділялись від місцевих церков, переконавшись в неможливості вплинути на курс їх керівництва, а на території СРСР вони відмовились йти за Сергієм Страгородським, майбутнім першим радянським патріархом, в справі формування сталінської церковної організації. Всі три типи церков набули великого поширення в православній діаспорі.

У сучасному світі держави світські, в них немає поділу підданих за віросповіданням. І формально всі причини для існування патріаршества зникли в далекому минулому.