Хто такі бастарди?

mia для розділу статті / 01.09.2017, 16:57 / Джерело

Термін bastardus — середньовічний винахід, з'являється з XI століття в переважно французьких джерелах і, за найбільш поширеним поясненням, походить від латинського слова bastum («сідло»), а позначає, відповідно, людину, зачату «в сідлі», тобто на ходу і (або) якимось подорожнім, а не в осілому шлюбі з законним чоловіком.

Теж середньовічного, навіть більш пізнього походження, поняття illegitimus («незаконний»), що з'являється в джерелах XIII століття. Але до того в ходу були інші терміни, які прийшли з староєврейської, грецької і класичної латини і позначають різні категорії незаконнонароджених, хоча ці відмінності різними авторами визначались по-різному. Так, мамзер позначав дитину повії, нотус — плід перелюбства, спуріус — народженого коханкою, а натураліс — конкубінкою, постійною і єдиною співмешканкою, близькою до дружини. За іншими тлумаченнями, нотус і спуріус — продукти мезальянсу, тільки у нотуса благородний батько, а у спуріуса — благородна мати (так вважав Ісидор Севільський). Натураліс же — це дитина двох неодружених людей, які теоретично можуть укласти шлюб; такі діти мають права стати спадкоємцями, якщо у батька немає законних дітей.

Бастарди і закон

Незаконнонародженість не була табуйованою темою, вона обговорювалась в законодавстві — взяти, наприклад, Мертонський статут 1235 року або англійські «Закони про бідних» 1536 року. Завдання законотворців полягало в тому, щоб максимально чітко відрегулювати права спадкування, запобігши тяжбам і конфліктам, або, як у випадку «Законів про бідних», зняти з громади тягар утримання матері-одиначки, поклавши його на таємного батька, якщо такого вдавалось ідентифікувати. Трохи пізніше зазвучали і питання моралі: чому людина повинна страждати за гріхи інших (своїх батьків)? Страждала ж вона не тільки тому, що позбавлялась спадщини, але і в силу різних інших обмежень. Наприклад, за імперським законодавством, бастард не міг займати публічних посад і не міг вести лікарську практику.

Становище бастардів змінювалось в часі і просторі, відмінності стосувались кількох ключових питань. Чи міг батько постфактум узаконити дитину шляхом шлюбу з її матір'ю, або шляхом офіційного визнання її своєю дитиною, або якимось іншим шляхом? Чи могла найвища милість врятувати від клейма бастарда? У яких виняткових випадках бастард міг претендувати на спадщину? Розробка цих тем корелювала з більшими змінами в середньовічному сімейному та майновому праві, перш за все з посиленням рамок шлюбу, в тому числі забороною інцесту і бігамії, накладеною григоріанською реформою XI століття, і з переходом до майорату по праву первородства.

Таким чином, хоча деякі вчені простежують дискримінацію бастардів в VII-VIII століттях, найчастіше XII століття називають переломним у ставленні до незаконнонароджених: можливості для них скоротились (на відміну від попередніх століть, бастарди аристократів більше не могли бути визнані спадкоємцями, стати князями церкви або — в Англії — перами), але при цьому їх статус і права були юридично зафіксовані, і в цьому сенсі бастарди були узаконені. Вибір цього рубікону узгоджується з впливовою концепцією Роберта Мура про формування в XII столітті «переслідуючого суспільства» — початку європейської нетерпимості та переслідування різних меншин.

Тоді ж ця тема, стаючи досить актуальною, знаходить відображення в літературі, починаючи з французької епічної поеми «Рауль де Камбре»; в інших текстах бастардами виявляються найулюбленіші і найповажніші середньовічні герої: король Артур і Карл Великий.

Становище бастардів після XII століття

Але і в наступні століття були відмінності і коливання. Так, в деяких містах в XIV-XV століттях незаконнонароджені — як місцеві, так і сторонні — могли стати повноправними жителями, а в деяких не могли; втім, не могли і деякі інші категорії, наприклад неодружені люди. Як правило, допуск бастардів і взагалі лібералізація імміграційної політики були викликані демографічними кризами після епідемій.

Важливо мати на увазі, що, яким би не було законодавство, особливо за відсутності чітких законів про бастардів в ранньому Середньовіччі, батьки могли діяти на власний розсуд. Наприклад, бастарди не могли бути спадкоємцями основного, нерухомого майна, але могли жити з нього; їх можна було наділяти щедрими дарами з числа рухомого майна, а дочок — розширеним приданим або призначати їм пансіон із засобів, що відходять законному спадкоємцю, і піклуватись про респектабельні шлюбні партії для них, з тим щоб вони зовсім не випали зі своєї соціальної страти.

Власне, ця страта — укупі з намірами конкретних батьків і особливими обставинами (наприклад, відсутністю законних дітей, що нерідко призводило до узаконення бастардів і навіть віддачі їх на виховання законній дружині) — і зумовлювала становище народженої поза шлюбом дитини. Чим нижче за соціальними сходами, тим менш завидними були її перспективи: бідні жінки просто кидали таких дітей невдовзі після їх народження. Для підкидьків у багатьох містах засновувались притулки: госпіталь Святої Катерини в Лондоні або Святого Духа в Римі (папа Інокентій III заснував його, щоб жінки не викидали більше своїх дітей в річку Тибр), знаменитий Ospedale degli Innocenti («Притулок невинних» у Флоренції): з першої сотні знайд, що потрапили в цей притулок, 99 були бастардами, котрі народились переважно у матерів-служниць і батьків-патриціїв.

Бастарди в єврейських громадах

Якщо представляти середньовічний європейський світ мультикультурним, а не виключно римсько-християнським і не забувати про діаспори, можна для порівняння подивитись на ставлення до незаконнонароджених в єврейських громадах. Вважається, що особливим лібертінажем відрізнялись сефарди — іспанські євреї. Під впливом оточуючої їх мусульманської практики вони заводили якщо не других дружин, то конкубінок, якими найчастіше виявлялись служниці-сарацинки, тобто дівчата з іншої етноконфесійної громади і більш низького соціального статусу. Якщо такий конкубінаж приносив потомство, це викликало особливе обурення рабинів, які вставали на захист ображених почуттів законних дружин.

Чоловіки вирішували проблему по-різному: відомий випадок, коли єврей вбив двох із кількох своїх дітей, народжених йому утриманкою-сарацинкою (немає людини — немає проблеми), але частіше, отримавши звістку про настання вагітності, конкубінку звертали в іудаїзм, і тоді народжена дитина вважалась євреєм, але не становила серйозної конкуренції законним спадкоємцям батька. Однак ці діти, будучи народженими поза законним шлюбом, не були власне незаконнонародженими, мамзерами, відповідно до єврейського права. Мамзер — це дитина, народжена заміжньою жінкою не від її законного чоловіка. Статус мамзерів незавидний, вони можуть вступати в шлюб лише з подібними собі, а також зазнають іншої дискримінації.

З огляду на серйозність наслідків, зазвичай, якщо чоловік був готовий визнати дитину своєю, намагались, щоб таємниця її походження не спливала, іноді всупереч очевидності: наприклад, оголошували, що вагітність тривала дванадцять місяців тощо.

Бастарди в знатних родинах

Тема незаконнонародженості була актуальною насамперед для вищих верств суспільства, адже справа була не стільки в гріховності позашлюбного сексу, скільки в спадкуванні статусу і маєтків. Відповідно, закони про бастардів цікавили людей, які мали багатства і владу, і ці ж люди впливали на їх прийняття. Примітно, що оформлення статусу бастарда в XII столітті завдячує не тільки визначенню меж законного шлюбу в канонічному праві, а й формуванню знаті, яка часто стикалась з суперечками про спадщину і потребувала відповідного законодавства.

Чим більша знать, чим вище стоїть на сходах сеньйорально-васальної ієрархії, тим більше шансів, що сюжет з бастардами приверне увагу сеньйора чи церкви, відіб'ється в джерелах і дійде до наших днів. Наприклад, графа Русільйона в XII столітті двоє пап засуджували за те, що той відмовився від законної дружини і матері законного сина і возз'єднався з багаторічною конкубінкою, матір'ю інших дітей, і превентивно забороняли йому заповідати графство незаконним нащадкам. Втім, граф, напевно, і не думав діяти в обхід законного сина, а той, у свою чергу, не залишивши законних спадкоємців, теж не розглядав в цій якості бастардів, а заповів графство своєму сюзерену — графу Барселонському.

Інший яскравий приклад, що також належить до перехідного періоду впровадження меж законного шлюбу і початку формалізації бастардів, включає участь зацікавленого «доброзичливця». Племінник англійського сеньйора Вільяма Саквілла починає тяжбу, плануючи отримати дядьків спадок в обхід своєї кузини і його дочки, наполягаючи на тому, що вона незаконнонароджена, оскільки шлюб з її матір'ю дядько уклав, не розірвавши свій перший шлюб, і тому згодом він був визнаний недійсним і анульований папським легатом. Адвокат дочки винахідливо захищав її інтереси, вказуючи, наприклад, на те, що вона-то невинна і не повинна відповідати за гріхи свого батька, а також на те, що якщо розірвання шлюбу ретроактивно робить бастардами народжених в ньому дітей, то незаконнонародженими виявляються французькі принцеси — дочки Елеонори Аквітанської і Людовика VII, які розірвали свій шлюб.

Королівські бастарди

Могли бути і більш могутні інтересанти позбавити когось спадщини. Так, англійський король Генрі II забрав титул і володіння у нащадків — як у незаконного сина, так і у законних дочок, графа Корнуельського, на підставі того, що сам граф був бастардом короля Генрі I. Якщо подивитись на генеалогічні древа європейських династій, нащадки з підозрою на незаконнонародженість і шлюби з підозрою на незаконність будуть скрізь і в неабиякій кількості. При цьому треба — але далеко не завжди можливо — розрізняти реальність та інструмент у політичній грі: були безсумнівні бастарди, яким це не завадило зайняти престол, і були законні спадкоємці, які втратили шанси на владу, будучи затаврованими бастардами ворожим придворним угрупованням.

Бастардом був дід Карла Великого Карл Мартел. Бастардом був Вільгельм Завойовник, який замінив цим прізвиськом початкове своє прізвисько — Бастард. Примітно, що хоча він зміг стати королем, його незаконнонароджений онук Річард Глочестер в XII столітті вже не зміг. Бастарди — не короновані, але титуловані — були у Філіпа II Французького, Генрі I Англійського і у різних королів Кастилії і Арагона. Не кажучи вже про численні інцестуальні королівські шлюби, в яких народжувались діти, котрих без потреби не оголошували бастардами.

І навпаки, за потребою бунтівна знать вдавалась до такої стратегії, як підтримка королівських бастардів проти законних спадкоємців. Залежно від розстановки сил у феодальних коаліціях подібні усобиці могли закінчуватись перемогою бастарда, як сталось у війні кастильського короля Педро Жорстокого з його незаконнонародженим зведеним братом, який після загибелі Педро став королем Енріке II. А століття потому частина кастильської знаті побачила для себе вигідним визнати незаконнонародженою дочку іншого Енріке — Енріке IV — Хуану і підтримати в боротьбі за престол його сестру Ізабеллу, майбутню Ізабеллу Католичку.

Інша велика королева пізнього Середньовіччя Єлизавета Тюдор, будучи дочкою короля і королеви, не раз називалась незаконнонародженою, причому з різних причин. Після страти її матері і укладення її батьком нового шлюбу Єлизавета була оголошена бастардом, оскільки її мати вже не була королевою, і позбавлена титулу принцеси Уельської. І згодом католицька партія неодноразово міркувала про незаконнонародженість королеви, не визнаючи легітимність розлучення її батька з його першою дружиною, Катериною Арагонською, і шлюбу з фрейліною.

Бастарди в культурі

Як, зрозуміло, саме явище, так і середньовічний дискурс про бастардів з його двоїстістю — поєднанням політичного прагматизму і християнського моралізаторства — збереглись і в Новий час. Так, герцог Сен-Симон у своїх мемуарах обурювався, що Людовик XIV влаштовує шлюби своїх позашлюбних дітей з принцами крові, тим самим плямуючи нечистотою святая святих королівства — королівську сім'ю. Бастарди, з точки зору Сен-Симона, нечисті не тільки тому, що в їх жилах тече інша, не блакитна кров, але і тому, що несуть стигму гріха батьків.