Декларація незалежності США

mia для розділу статті / 09.07.2015, 15:22 / Джерело
Підписанти Декларації незалежності США

Континентальний конгрес, зібраний з представників 13 британських колоній у Північній Америці, прийняв Декларацію незалежності 4 липня 1776 року. До того часу Війна за незалежність США йшла вже більше року — вона почалась 9 квітня 1775 року.

Війна за незалежність

У 1763 році, коли тріумфом для британської колоніальної політики у Новому Світі завершилась Семирічна війна і Канада перейшла від Франції до Британської імперії, колоністи святкували перемогу. Для багатьох майбутніх революціонерів саме досвід Семирічної війни, або, як її називають у Новому Світі, «війни з французами та індіанцями» (French and Indian War), став першим військовим досвідом, який їм знадобиться вже у війні з британськими регулярними частинами.

Але на хвилі тріумфу почались труднощі, пов'язані з прагненням Британської імперії контролювати колонії, прагненням уніфікувати колоніальну систему, позбавити колонії тих багатьох привілеїв, які сходили ще до XVII сторіччя, до часів британських революцій, коли уряду не завжди було діло до колоній, не завжди вистачало рук ними займатись. Бюджету потрібні були додаткові кошти, зокрема щоб покрити витрати на щойно завершену Семирічну війну. І ось це прагнення Британської імперії до централізації, до росту контролю над колоніями в сукупності з широким поширенням ідей Просвітництва, ідей народного суверенітету, природного права, ідей так званої візької опозиції, пов'язаних з уявленнями про втрачені англійські свободи, про узурпацію свобод королем і його кабінетом в Лондоні (на роль візької літератури звернув увагу Бернард Бейлін в класичній книзі 1967 року «Ідеологічні витоки Американської революції»), — все це в умовах низки жорстких заходів з боку Лондона призвело спочатку до кризи, а потім до того, що пролилась перша кров. А коли ллється кров, вже дуже складно зупинити ескалацію насильства.

Спочатку колоністи виступали за ідею самоврядування — home rule, тобто за автономію, те, за що спочатку боролись ірландські політичні діячі в XIX столітті. Однак ситуація швидко радикалізувалась через різкі рішення лондонського кабінету, прийняття «нестерпних актів» напередодні революції, а до цього актів Тауншенда (1767), коли, зокрема, на ряд товарів, у тому числі чай, вводився гербовий збір, тобто акциз. Нові податки вводились парламентом в Лондоні, за який колоністи не голосували. Це розлютило борців за самоврядування, гаслом яких стали слова «Ні оподаткуванню без представництва» (No taxation without Representation). І тому вже з 1773-1774 років мова починає вестись про незалежність.

У 1774 році у Філадельфії був скликаний Континентальний конгрес представників 13 американських колоній, який врешті став виступати за повну незалежність. Так США не пішли шляхом Канади, яка стала самостійною державою мирно (остаточно, до речі, лише у 1982 році за Канадським актом).

Як наростало напруження? Багато хто, напевно, чув про Бостонську бійню (Boston Massacre, 5 березня 1770 року), коли солдати з розквартированих незадовго до того у Бостоні британських регулярних частин на великій портовій площі (зрозуміло, це завжди дуже жваве місце) відкрили вогонь, мабуть, у відповідь на якісь образи і випади. Через кілька років відбулось «Бостонське чаювання» (16 грудня 1773 року), коли вночі кілька десятків революціонерів скинули з трьох кораблів у морі величезний вантаж тільки що привезеного Ост-Індською компанією чаю. Справа в тому, що лондонська Ост-Індська компанія отримала в травні того року право на безмитне ввезення чаю у Новий Світ. Контрабанда тоді стала свого роду патріотичним актом для американських, в тому числі бостонських купців.

«Приєднуйся або помри». Політична карикатура Бенджаміна Франкліна, опублікована в «Пенсільванській газеті» 9 травня 1754 року.

На знаменитій карикатурі Бенджаміна Франкліна зображена змія, розрубана сокирою, і на кожному шматочку цієї змії зображені абревіатури тоді ще колоній, потім штатів. До речі, ці абревіатури збереглися досі. І яскравий підпис join, or die, тобто треба об'єднуватись, або ми загинемо. Карикатура була опублікована в газеті 9 травня 1754 року, коли йшлось про об'єднання проти французької загрози, але в другій половині 1760-х — першій половині 1770-х років вона отримала інший сенс. 13 колоній, які увійдуть до складу Сполучених Штатів Америки, дуже різні за духом. Як мінімум це були рабовласницькі колонії і колонії, де рабів практично не було або не було взагалі. Тоді в північних колоніях ще не було формальної заборони рабства — його почнуть скасовувати якраз у роки Війни за незалежність. У боротьбі з метрополією виділяться дві колонії: північний Массачусетс, який був значною мірою пов'язаний з морською торгівлею і фермерством, і південна Віргінія — штат плантаційного тютюну (потім також бавовни). Що ж між ними спільного? Населення було загалом однорідне, все-таки це були в основному вихідці з Англії, хоча в Пенсільванії третина населення — вихідці з Німеччини та німецьких земель, і невипадково вже 6 липня 1776 року вийшов переклад Декларації незалежності німецькою мовою. Дуже цікаво, як настільки різні люди знайшли в собі мудрість і сили усвідомити, що в протистоянні з метрополією колоніям потрібно об'єднуватись.

З самого початку Війни за незалежність йшлось про встановлення республіки, оскільки найважливішим ідеологічним джерелом Американської революції були ідеї Просвітництва. Добре знали і багато сперечались про республіканський досвід Греції, Риму, середньовічних італійських міст. Тобто мова з самого початку йшла, звичайно, про республіку. У монархічних симпатіях, втім, підозрювали ад'ютанта Джорджа Вашингтона, а потім першого міністра фінансів Александра Гамільтона, до речі, відомого англофіла.

Історія створення Декларації незалежності

7 червня віргінець Річард Генрі Лі виступив у Континентальному конгресі з резолюцією про незалежність колоній. 11 червня був призначений комітет з п'яти депутатів, яким була доручена підготовка документа, відомого сьогодні як Декларація незалежності США. Це були Джон Адамс (Массачусетс), Роджер Шерман (Коннектикут), Роберт Лівінгстон (Нью-Йорк), Бенджамін Франклін (Пенсільванія), Томас Джефферсон (Віргінія). На жаль, протоколів їх засідань не велось.

Головним автором Декларації незалежності став Томас Джефферсон. Але надзвичайно цікаво простежити редакційну правку інших членів комітету, фінальну правку, пов'язану з прийняттям Декларації незалежності. Наприклад, добре відомо, що з 28 звинувачень проти британського короля Георга III зникло в кінцевому варіанті звинувачення в тому, що він заохочував работоргівлю. Тут немає нічого дивного: практично всі з батьків-засновників, крім Джона Адамса, — Томас Джефферсон, Джордж Вашингтон, Джеймс Медісон — були віргінці-рабовласники. Хоча вивіз рабів з Африки тоді вважався безумовним злом (врешті він був заборонений і Британською імперією, і США в березні 1807 року), а рабство, як думав той же Джефферсон, мало б відмерти в Новому Світі саме по собі, не витримавши конкуренції з вільною працею, революціонери вирішили не говорити про потенційно вибухонебезпечну проблему.

Континентальний конгрес проголосував за Декларацію незалежності вже 2 липня, проте обговорення продовжилось і 3 липня. Саме тоді, до речі, з тексту і було вилучено згадку про работоргівлю. Офіційною датою проголошення Декларації незалежності вважається 4 липня — день її оприлюднення, причому в кінцевому вигляді.

Декларацію незалежності можна вважати документом міжнародного права лише в тому випадку, якщо боротьба за незалежність увінчується успіхом. Тобто якби колоністи програли, то документ залишився б декларацією буквально, громадським маніфестом. У цьому ж випадку він поклав початок існуванню нової держави.

Крім того, Декларація незалежності стала основоположником нового жанру. Звичайно, у Декларації незалежності була своя ідейна генеалогія, але, по суті, тільки один по-справжньому повноцінний попередник — Акт про клятвене зречення (Plakkaat van Verlatinge) від 26 липня 1581 року, в якому представники Нідерландів проголосили незалежність від іспанських Габсбургів, посилаючись на даний від Бога суверенітет монарха, втрачуваний ним при порушенні природних прав народу.

Декларацію незалежності США можна умовно розділити на п'ять частин. Перший абзац проголошує необхідність пояснення причин, які можуть змусити один народ розірвати політичні зв'язки, які поєднують його з іншим. У другому абзаці оголошуються принципи природного права, на яких ґрунтується легітимна влада, причому порушення владою цих принципів веде до втрати легітимності і виправдовує її повалення. Потім перераховуються звинувачення проти Георга III, чиї «зловживання» (injuries and usurpations) якраз виправдовують відділення американських колоній. У четвертій частині розказано про незадовільну відповідь на виражені у «найстриманішому тоні» (most humble terms) звернення американців до британського уряду. Як наслідок, у заключній п'ятій частині «об'єднані колонії» оголошуються по праву «вільними і незалежними державами» (these United Colonies are, and of Right ought to be Free and Independent States).

Подальший масовий ряд декларацій незалежності пов'язаний з війною за незалежність Іспанської Америки. Але й всі наступні сецесійні рухи прагнуть довести свою легітимність через такого роду декларації. Проголошена в конкретних історичних умовах, Декларація незалежності США була наділена Томасом Джефферсоном універсальним змістом, який і пояснює значимість цього тексту для всесвітньої історії.

Зазвичай декларації слідують логіці свого прототипу: затвердження природного права (згодом — права на самовизначення відповідно до позитивістського міжнародного права), народного суверенітету і, як наслідок, права законних представників народу оголосити незалежність. Потім йде пояснення причин проголошення незалежності не лише перед співвітчизниками, а й перед усім світовим співтовариством. Варто зауважити, що протиріччя між принципами самовизначення і територіальної цілісності не вирішено в міжнародному праві і сьогодні.

Декларація незалежності США. Факсиміле Вільяма Стоуна, 1823 рік.

У сприйнятті Декларації в самих Сполучених Штатах, як простежив сучасний історик Девід Армітедж, перші півстоліття найважливішою була саме перша фраза, тобто слова про державний суверенітет: «Коли хід подій призводить до того, що один з народів змушений розірвати політичні узи, які зв'язують його з іншим народом, і зайняти самостійне і рівне місце серед держав світу, на яке він має право за законами природи і її Творця, шанобливе ставлення до думки людства вимагає від нього роз'яснення причин, що спонукали його до такого відокремлення».

Потім приблизно з середини 1820-х років в тексті Декларації незалежності починають в першу чергу звертати увагу на природне право і народний суверенітет: «...всі люди створені рівними і наділені їх Творцем певними невідчужуваними правами, серед яких — життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав людьми засновуються уряди, які черпають свої законні повноваження зі згоди керованих». Ці слова увійшли в пантеон «громадянської релігії» (civil religion) США як наріжний камінь американської демократії, як затвердження «американської мрії» (поняття, введене Джеймсом Траслоу Адамсом у 1931 році, під час Великої депресії, в популярному викладі історії США «Епос Америки»). Цікаво, що рівно з цих знаменитих слів про права людини починається Декларація незалежності В'єтнаму (1945), складена комуністом і комінтернівцем Хо Ши Міном.

Декларація незалежності як унікальний правовий документ

Декларація незалежності США 4 липня 1776 року — це унікальний політико-правовий документ, який відбив цілий ряд положень, сформульованих у політичній філософії епохи Просвітництва. В чому унікальність цього документа? Якщо звернутись до історії держав Західної Європи, можна побачити, що на той момент значна їх кількість знаходилась на етапі розвитку абсолютистських монархій. Суть політико-правових режимів у більшості держав Європи полягала в необмеженості влади монарха і навіть більше — в обожнюванні самого принципу владної ієрархії. Американська Декларація незалежності вперше зафіксувала принцип народного суверенітету, який стверджував, що джерелом влади є не особистість абсолютистського монарха, а сам народ, як сукупність (політичне співтовариство) вільних громадян. Вперше в політико-правовому документі була зафіксована цінність природних, невід'ємних прав людини. Згодом ця ідея знаходить більш детальну форму в Декларації прав людини і громадянина Французької революції 1789 року.

Правові цінності, виражені в американській Декларації незалежності, безумовно, можна знайти у філософсько-правовій думці того періоду, і вони сформульовані набагато раніше, ніж відбулись події, пов'язані з утворенням США в Північній Америці чи Великою французькою революцією. Можна побачити багато з цих принципів у роботах Локка, Вольтера, Руссо і цілого ряду інших європейських і американських філософів-просвітителів. Однак у сфері політико-правової практики цей документ унікальний для свого часу. Те, що раніше було предметом дискусії науковців і філософів, стало реаліями політичного і правового життя. У Декларації вперше проголошувались принципи, які докорінно суперечили панівній абсолютистській політико-правовій ідеології і сприймались як революційні. І тут можна побачити прямий вплив американського досвіду на розвиток європейського права та революційного процесу в Європі починаючи з кінця XVIII століття.

Декларація заклала певні ідеологічні підстави для становлення американської держави: по-перше, це принцип народного суверенітету; по-друге, вперше проголошувалось право народу на опір незаконним діям уряду.

Головна причина, яка привела американські штати до відділення від Англії, полягала в тому, що колоністи були незадоволені дискримінаційною політикою, яку проводили по відношенню до колоній англійський король і парламент. Американці не могли послати своїх депутатів в англійський парламент і тим самим відстоювати на законодавчому рівні свої інтереси. Маса інших рішень англійського уряду і парламенту в сфері економіки, торгівлі та управління розцінювались колоністами як протизаконні, дискримінаційні.

Разом з тим значна частина депутатів Другого Континентального конгресу, який прийняв Декларацію, з великою обережністю ставились до ідеї про остаточний розрив відносин з Англією і підписали документ під загальним враженням подій, які розгортались, вважаючи, що колонії повинні домогтись рівноправних відносин з метрополією. У цьому сенсі Декларація незалежності сприймалась не тільки як акт про відділення колоній від Англії, але і як акт, який відновлює законність і справедливість.

«Джордж Вашингтон і Жільбер Лафайєт у Веллі-Фордж», Джон Уорд Дансмор, 1907 рік.

Американський досвід полягає також у тому, що народ, який оцінив дії уряду як незаконні, збунтувався, скинув цей уряд і встановив ту владу і ті закони, які він вважав справедливими. Ці події мали помітний суспільний відклик у Європі. Як відомо, багато європейців взяли участь у боротьбі проти Англії на боці колоністів, а деякі з них, наприклад Жільбер Лафайєт, працювали над проектом першої Конституції Франції 1791 року, яка стала одним із перших правових документів, який встановлював принципи конституційної монархії.

Принципи народного суверенітету, законності, першості та захисту прав і свобод особистості, зафіксовані в Декларації, знаходять відображення в наступних політико-правових документах США: в Конституції 1787 року, у Біллі про права 1791 року (перші 10 поправок до американської конституції) та інших. Декларація окреслила дух майбутньої американської держави. І невипадково саме дата її прийняття — 4 липня 1776 року — стала тією датою, яка досі відзначається американцями як головне державне свято — День незалежності.

Декларація незалежності і філософія Просвітництва

Декларація незалежності США — лаконічний текст, основна частина якого присвячена опису злочинів англійського короля. Щоб визначити, в чому американці-колоністи звинувачують свого короля, потрібно зрозуміти, з яких передумов вони виходять і в якій картині світу живуть: що для них правильно і неправильно в політичному сенсі слова.

Політична філософія документа викладена в чотирьох простих тезах. Люди мають певні невідчужувані права — це життя, свобода і прагнення до щастя. Люди засновують уряди, щоб захищати свої права (це теорія суспільного договору). Влада уряду заснована на тому, що він представляє людей (теорія представницького правління). Люди мають право (і навіть обов'язок) змінити уряд, який порушує їх права.

Батьки-засновники, в першу чергу Джефферсон як основний автор Декларації, використовують конструкцію: «Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені їх Творцем певними невідчужуваними правами». Тобто не ми хочемо думати, що у людей є права, не ми стверджуємо, що у людей є права, а ми виходимо з самоочевидного факту. Декларація, таким чином, вбудовується в контекст політичної філософії того часу і, зокрема, філософії здорового глузду і традиції шотландського просвітництва. Ціла група авторів писала про самоочевидні істини, які базуються на здоровому глузді, на тому, що в англійській мові називається common sense.

Ідея того, що в політиці, у відносинах між людьми існують певні самоочевидні істини, звичайно, глибоко філософська і, можна сказати, метафізична. Саме тому можна стверджувати, що в цьому юридичному документі присутній філософський зміст. Декларація стала першим офіційним документом Сполучених Штатів Америки, на ній тримається вся існуюча на сьогодні юридична традиція країни через Конституцію, Білль про права і так далі. Сам же документ має метафізичні передумови, які в нього заклали батьки-засновники і які були взяті з актуальної їм філософії англомовного світу.

Інтелектуальним контекстом створення Декларації служила епоха Просвітництва, насамперед її англомовне середовище. Крім шотландського просвітництва, представленого в своїх класичних зразках Юмом і Смітом, це традиція британського лібералізму, в першу чергу ідея Джона Локка, а також континентальні філософи — Монтеск'є та інші автори.

Які цінності були важливі для авторів Декларації незалежності? По-перше, вони вірили, що людина — це вільний індивід, який може розпоряджатись собою на власний розсуд. Вищою цінністю є прагнення до щастя, а це можливо тільки в тому випадку, якщо людина вільна. Саме звідси постулюється ідея суспільного договору: будь-яка чесна влада (не тиранічна, не та влада, яку треба скидати, а та влада, яку ми визнаємо законною) повинна базуватись на волі вільних індивідів.

Мета законної влади — захищати права індивідів, інакше вони б ніколи не погодились з цією формою суспільного договору. Відповідно, та влада, яка, як перераховано по пунктах стосовно англійського короля, порушує численними способами права індивідів, не є законною, і тому і право, і обов'язок вільних індивідів — повстати проти такої тиранічної влади і заявити про те, що відтепер вони цій владі не підкоряються, чому і присвячена Декларація незалежності.

Іноді абстрактні ідеї, як ідея суспільного договору, раптом стають досить потужною формою, всередині якої проводиться вже реальна політика. З цієї точки зору історія написання Декларації виглядає так, немов політичні філософи сіли в кабінеті, написали невеликий документ і після цього існувала демократична держава під назвою Сполучені Штати Америки зі своєю більш ніж 200-річною історією. Декларація незалежності — саме такий перехід теорії у практику.

З одного боку, зрозуміло, що Декларація незалежності — це документ, який був присвячений тодішній політичній обстановці не в найбільш заселеному, важливому, значному регіоні світу, написаний групою людей на чолі з Джефферсоном. З іншого боку, в символічному сенсі слова цей факт, можливо, визначив всю подальшу історію. І тоді ми починаємо говорити мовою міфу.

Наприклад, історія з «Бостонським чаюванням». Документально доведено, що чай в затоку викинули контрабандисти, які боролись із тим, що чай коштував занадто дешево, тому що він прибув на англійських судах. Але заднім числом ми вбудовуємо цю подію в загальний хід Американської революції, надаємо йому символічного значення.

«Підписання Декларації незалежності», Жан Леон Жером Ферріс (Музей історії Вірджинії).

Книга Бернарда Бейліна «Ідеологічні витоки Американської революції» була буквально перевідкриттям реального контексту Американської революції. Тому що з XIX століття існує традиція її вивчення в американських шкільних підручниках, де все було перетворено на прийнятний для школярів міф і спотворено цим шкільним міфологічним мисленням. Бейлін був одним із тих, хто в 1960-і роки перевідкриває реальну історію Американської революції, показує її в загальносвітовому контексті, говорить про діячів, памфлетистів, які були не в першому ряду. І, на щастя, освічені американці можуть говорити про революцію в обох режимах. З одного боку, це героїчна, геніальна, абсолютно унікальна історія народження нації. З іншого боку, це провінційне, локальне зібрання фермерів, юристів і представників інших професій, які вирішили, що король їм набрид.

Але так вийшло, що міф має право на існування просто в силу всіх тих наслідків, до яких ця подія призвела.