Чотири міфи про Степана Бандеру

mia для розділу статті / 02.03.2014, 15:49 / Джерело
Багатьох насторожує пристрасть націоналістів до смолоскипів
Багатьох насторожує пристрасть націоналістів до смолоскипів

У зв'язку з революційними подіями в Україні в центрі уваги знову опинилась фігура Степана Бандери. Московські коментатори та учасники проросійських мітингів у Криму однозначно називають тих, хто прийшов до влади в Києві, «бандерівцями», вважаючи останнього породженням пекла. Малознаючі люди часто навіть говорять не «бандерівці», а «бендерівці», можливо, через підсвідому асоціацію з Остапом Бендером.

За оцінками спостерігачів, прихильники лідера ОУН-УПА складають лише один, і далеко не найчисленніший сегмент «помаранчевого» руху, і привертають увагу завдяки радикалізму та епатажу. В умовах нормального виборчого процесу шансів опинитись на коні у них немає. Це страшилка для дискредитації прихильників європейського вибору. Що ж стосується самого Бандери, в уявленнях про нього тісно переплелись правда, напівправда і міфи.

Бандера — маріонетка Гітлера

З польської в'язниці, де він відбував довічний термін за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, Бандеру звільнили німці. Однак Бандера постійно публічно стверджував, що українці повинні розраховувати тільки на себе, оскільки ніхто в незалежній Україні не зацікавлений, і будь-яка співпраця з Берліном може бути лише тактичною і тимчасовою. На цьому ґрунті він розійшовся з пронімецьки налаштованим офіційним лідером ОУН Андрієм Мельником, якого, на відміну від Бандери, сучасні українські націоналісти не популяризують.

В лютому 1940 року організація розкололась на два крила, які так і називались: ОУН (М) і ОУН (Б). Навесні 1941 року ОУН (Б) створила на території Польщі Український легіон у складі батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» загальною чисельністю 800 осіб. Процесом керували Ярослав Стецько, Микола Лебідь і Роман Шухевич. Бандера прямої участі не приймав, однак важко уявити, що найближчі сподвижники діяли без його згоди.

З німецької сторони формування батальйонів курирував абвер. Адмірал Канаріс вважав бандерівців складними партнерами, зате людьми справи. За деякими даними, він вважав доцільним створення ОУНівської держави і цілком міг дати Бандері і його оточенню якісь обіцянки. У ніч на 30 червня 1941 року батальйон «Нахтігаль» вступив у Львів з частинами вермахту. Того ж дня соратники Бандери на чолі зі Стецьком на зборах в львівському оперному театрі проголосили «Акт відновлення Української держави».

Як писав згодом активний учасник і історик ОУНівського руху Лев Шанковський, організація «готова була до співпраці з Німеччиною для спільної боротьби проти Москви», але тільки в разі визнання української незалежності. Однак Гітлер розлютився і наказав «розтоптати тих, хто допустив це слов'янське свинство». 5 липня Бандера був заарештований у Кракові та поміщений у концтабір Заксенхаузен. Там він провів три з гаком роки в одиночній камері — правда, в спеціальному відділенні для «політичних персон».

Радянський письменник Юліан Семенов в романі «Третя карта» представив ці події як операцію німецьких спецслужб з далеким прицілом, щоб створити Бандері авторитет в очах українців, але доказів цьому немає. Позиція Гітлера по відношенню до будь-якої слов'янської державності загальновідома. Крім того, на думку ряду істориків, керівники СД, як кажуть, «накрутили» його, щоб завдати удару по конкурентам з абверу. У своїх пропагандистських листівках німці називали Бандеру агентом Сталіна.

ОУН (Б) і створена в жовтні 1942 року Українська повстанська армія (УПА) перебували в нелегальному становищі, але фактично підтримували з німцями неформальне перемир'я. 25 вересня 1944 року, коли рейх, зазнавши поразки, чіплявся за будь-яку соломинку, німецька влада звільнила Бандеру, привезла до Берліну і запропонувала співпрацю, проте він висунув неодмінну умову визнання «Акту відновлення». Угода не була укладена, і до кінця війни Бандера перебував на території Німеччини в невизначеному статусі.

Батальйон «Нахтігаль» влаштував у Львові польсько-єврейський погром

Згідно з висновками урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, створеної в 1997 році за розпорядженням президента України Леоніда Кучми, вбивства євреїв, польської інтелігенції та прихильників радянської влади в перші дні окупації Львова, відомі як «різанина львівських професорів», були справою рук СД і націоналістично налаштованого неорганізованого натовпу.

Офіційних українських істориків можна підозрювати у необ'єктивності, проте відомо, що відразу після проголошення «Акту відновлення» особовий склад «Нахтігалю» був відправлений у тижневе звільнення, а його німецький куратор Теодор Оберлендер відправлений з пониженням в Прагу. Ряд дослідників не виключають, що серед погромників могли бути військовослужбовці «Нахтігалю» в цивільному одязі.

Версія про відповідальність «Нахтігалю» була висунута в СРСР в 1960 році і спрямована в основному проти Оберлендера, який у той час займав пост міністра у справах переміщених осіб в уряді Конрада Аденауера. Напередодні залишення Львова НКВС розстріляв 2466 в'язнів місцевої в'язниці. Масові ліквідації пройшли і в інших містах західної України. У Дрогобичі «убули за першою категорією» 1101 осіб, у Станіславі (нині Івано-Франківську) 1000, у Тернополі 674, у Рівному 230 чоловік.

Одним з убитих став рідний брат Романа Шухевича. «Оскільки це відбувалось в момент відступу під вогнем противника, то не скрізь працівники в'язниць змогли ретельно закопати трупи і замаскувати зовні», — доповідав 12 липня в Москву начальник тюремного управління НКВС України А.Філіппов. Сморід від тіл, які розкладались в літній спеці, стояв такий, що німці працювали в приміщеннях львівської в'язниці в протигазах. Доступ туди був негайно відкритий для населення, що багато в чому і спровокувало погром.

Про страшні знахідки Геббельс широко оповістив пресу нейтральних країн. Інформація міцно закарбувалась у свідомості світової громадськості. На думку ряду істориків, влада СРСР вирішила звалити в одну купу нацистські і свої власні звірства і заодно покласти провину на «Нахтігаль».

Бандерівці і дивізія СС «Галичина» — одне і те ж

Частина жителів південно-східної України вважає бандерівцями всіх «помаранчевих»

Дивізія «Галичина», сформована в квітні 1943 року німецькою окупаційною владою з місцевих добровольців, ніякого відношення до ОУН-УПА не мала. Спроби підвести Бандеру та його прибічників під рішення Нюрнберзького трибуналу щодо СС розраховані на необізнаних людей.

«Галичина» належала до так званих Waffen-SS і призначалась для використання на фронті. В липні 1944 року дивізія була розбита Червоною армією під Бродами. Її пошарпані залишки німці відвели в тил і задіяли проти словацьких та югославських партизанів.

В лютому 1944 року один з полків дивізії брав участь у знищенні польських сіл Підкамінь і Гута Пеняцька, де загинули в цілому близько 800 осіб. На фінальному етапі війни дивізія входила до складу 4-го танкового корпусу СС, що діяв в Австрії. 24 квітня 1945 року маріонетковий «Український національний комітет», який існував у Берліні на чолі з Павлом Шандруком, заявив про перехід дивізії в його підпорядкування, але практичних наслідків це не мало. На німецьких картах вона фігурувала як німецька частина до закінчення бойових дій.

8-11 травня «галичани» здались в полон союзникам і в повоєнній боротьбі в західній Україні участь не брали. Що стосується подальшої долі «Нахтігалю» і «Роланда», то німці звели їх в 201-й охоронний батальйон, який підпорядковувався не СС, а армійському командуванню і близько дев'яти місяців воював з партизанами в Білорусі.

Восени 1942 року через небажання німецького уряду визнати суверенітет України особовий склад 201-го батальйону відмовився відновлювати контракт, і був відправлений по домівках. Командир Роман Шухевич після допиту в гестапо також був відпущений. У 1944 році багато з них, включаючи Шухевича, влились в ряди антирадянського підпілля.

Бандеру вбили західнонімецькі спецслужби

15 жовтня 1959 року агент КДБ Богдан Сташинський зустрів Бандеру у під'їзді його будинку в Мюнхені і вистрілив у нього зі спеціального пістолета ампулою, начиненою ціаністим калієм. До цього служба безпеки ОУН і західнонімецька поліція запобігли чотирьом замахам на лідера націоналістів. Секретним указом Сташинський був нагороджений орденом Червоного Прапора.

В СРСР відповідальність за вбивство Бандери поклали на спецслужби ФРН, придумавши хитромудру версію: нібито він мав якийсь компромат на Оберлендера і намагався його шантажувати. Через два роки Сташинський здався владі ФРН і з урахуванням добровільного зізнання отримав вісім років позбавлення волі. Після міжнародного скандалу Хрущов розігнав спецвідділ КДБ, який займався політичними вбивствами, але Москва продовжувала офіційно заперечувати свою причетність до смерті Бандери до епохи перебудови.

Дзеркальне відображення

Згідно з «Довідкою про кількість загиблих радянських громадян від рук бандитів ОУН за період 1944—1953 рр..» від 17 квітня 1973 року, підписаної головою КДБ України Віталієм Федорчуком, число убитих бандерівцями склало 30676 чоловік, у тому числі 8250 військових і силовиків.

Як випливає із закритої постанови Президії ЦК КПРС «Питання західних областей Української РСР» від 26 травня 1953 року, влада за цей же час вбила 153 тисячі людей, відправили в ГУЛАГ 134 тисячі, депортували 203 тисячі. Постраждала кожна третя-четверта сім'я.

Обидві сторони проявляли крайню жорстокість.

Зафіксовані випадки, коли ОУНівці страчували полонених, прив'язуючи їх за ноги до зігнутих дерев і розриваючи на частини. Письменникові-комуністу Ярославу Галану у нього вдома проломили голову гуцульським топірцем. Вбивали надісланих у регіон на роботу людей з інших частин СРСР, яких бандерівці називали «східняками», в тому числі вчителів і медиків.

Влада ж вішала партизанів і підпільників на площах і залишала трупи на виду, щоб схопити тих, хто спробує їх поховати. Щоб налаштувати населення проти ОУН, спецгрупи МДБ під виглядом бандерівців здійснювали на хуторах вбивства і пограбування. Олександр Солженіцин в «Одному дні Івана Денисовича» описав західноукраїнського підлітка з табірним прізвиськом Гопчик, якому «термін дали як дорослому за те, що бандерівцям в ліс молоко носив».

За оцінками незалежних істориків, Бандера був радикальним націоналістом за переконаннями і терористом за методами. Якби йому вдалось створити і очолити українську державу, вона точно не була б ліберальною і демократичною. Бандера — не та фігура, яку слід піднімати на щит, якщо Україна мріє про європейське майбутнє.

З іншого боку, Сталін чи Дзержинський були ще гіршими злочинцями, у всякому разі, за кількістю жертв. Якщо деякі росіяни відкрито вихваляють їх і не отримують відсічі з боку суспільства і держави, то чому б якійсь частині українців не виправдовувати Бандеру?