Чому самураї робили харакірі?

mia для розділу статті / 21.11.2017, 17:27 / Джерело

Харакірі, або, як кажуть самі японці, сеппуку, — це спосіб ритуального самогубства, який був прийнятий серед стану самураїв в Середні віки і практикувався до XX століття.

Сеппуку — це традиція, безпосередньо пов'язана зі стосунками між васалом і сувереном, самураєм і його даймьо (князем). Тому сеппуку є елементом владних відносин. Харакірі здійснювали лише самураї — це було привілеєм їх стану. Ритуальне самогубство відбувалось у таких випадках: якщо сюзерен приговорював самурая до цієї кари або, якщо самурая звинуватили у зраді господаря, він міг вдатись до сеппуку як засобу самовиправдання і таким чином довести свою невинуватість і вірність сюзерену.

Як відомо, сеппуку є процедурою розрізання живота, вкрай болісною. Цей ритуал був тісно пов'язаний з уявленнями японців про життєву силу: вони вважали, що живіт є найважливішою частиною тіла, в якій і знаходиться життєвий центр організму. Здійснення ритуалу сеппуку ліквідувало цю життєву силу.

В японському суспільстві така страта вважалась почесною. По-перше, оскільки самурай позбавляв себе життя сам — по своїй волі або за наказом господаря, а не зустрічав смерть від руки іншого. По-друге, така болісна смерть є випробуванням, яке самурай з гідністю проходить, вмираючи з честю. Якщо самурая засуджували до сеппуку, його родина не піддавалась гонінням та зберігала своє майно. Недостойною ж була страта шляхом відтинання голови, яку вважали великою ганьбою, коли голову злочинця виставляли на загальний огляд і возили по всьому місту.

Традиційно в ритуалі сеппуку брали участь дві людини: той, хто здійснює самогубство, і його «секундант», помічник. Оскільки процедура розрізання живота вкрай болюча і миттєвої смерті зазвичай не приносить, самурай вибирав собі помічника, який стояв поруч із ним, і після того, як він розпорював собі живіт, секундант повинен був відрубати йому голову, позбавивши тим самим самурая від подальших мук.

Хоча в європейській християнській культурі існує жорстка заборона на самогубство, в японській культурі такої заборони ніколи не існувало. У християн вважається, що тіло людини належить не їй самій, а Богу, що її сотворив. Позбавляючи себе життя, людина йде проти волі Бога, здійснюючи гріх. В Японії ж вважалось, що твоє тіло належить батькам або господарю і своїм тілом ти повинен їм служити. Тіло самурая належить його даймьо.

Слід зазначити, що випадків здійснення харакірі в історії Японії було насправді не так багато. Масова культура поширила образ самурая, що здійснює харакірі, тому у глядача може виникнути враження, що сеппуку було вкрай поширеною і навіть буденною практикою будь-якого самурая, але це, зрозуміло, не так. Цей ритуал був досить рідкісним явищем, і вже в XVIII столітті був заборонений такий вид сеппуку, коли після смерті сюзерена найбільш віддані йому васали вчиняли самогубство. В Середні віки серед самурайського стану померти слідом за своїм господарем вважалось хорошим тоном, однак після заборони кількість скоєних харакірі помітно зменшилась.

Остаточно сеппуку було заборонено в другій половині XIX століття після встановлення постійних зв'язків Японії з європейцями. Останні вважали харакірі варварським і антигуманним способом страти, після чого воно було замінено на більш звичні для європейців повішення і розстріл. Проте випадки харакірі зафіксовані і в ХХ столітті. Вони були рідкісні, але викликали великий суспільний резонанс — саме в силу своєї рідкісності. Так, після поразки Японії у Другій світовій війні до харакірі вдались кілька військових чинів, а останній гучний випадок — це самогубство знаменитого письменника Юкіо Місіма в 1970 році.